Дата народження 12.01.1948 р.

Дата смерті Березень 2022 р. 

Андрієві Максименку було 37 років. В окупованому Гостомелі він передавав дані ЗСУ про пересування ворожої техніки та мріяв виїхати з селища, аби вступити в Тероборону. 3 березня 2022 року з’явилася можливість евакуації. Андрій їхав разом із батьками та сусідом, їхнє авто обстріляли з російського блокпосту. Андрія поранили в голову, найімовірніше – снайпер. Вночі 4 березня він помер на руках у мами Олени. Загинув також сусід Максименків та дружина сусіда, яка їхала в іншому авто.

Андрій був уродженцем Гостомеля. Жив в Ірпені. 23 лютого 2022 року, за день до повномасштабного вторгнення Росії, після роботи приїхав провідати тата й маму в Гостомелі. Вирішив того дня заночувати в батьківській хаті, а зранку в селищі вже був ворожий десант.

Андрій хотів записатися в Тероборону, але такої можливості в окупованому Гостомелі не було. Тоді він став надсилати українським військовим координати ворожої техніки.

«Коли сусіди запропонували спробувати виїхати з селища, Андрій дуже зрадів, казав, що тепер нарешті зможе записатися в Тероборону», – пригадала мама Андрія, Олена.

3 березня Андрій з батьками та сусідом виїхали з району Кимерка. Російські військові обстріляли автівку з блокпоста, що розміщувався неподалік поліклініки на вулиці Свято-Покровській. Андрій був за кермом, сусід, який також загинув, сидів позаду.

Пораненого Андрія батьки віднесли у двір неподалік місця трагедії.

«Нас прихистила сім’я Валерія Савченка, за що ми їм дуже вдячні. Та врятувати Андрія вже не змогли. Вночі у нього зупинилося серце», – розповіла Олена, мама загиблого.

Андрій з дитинства любив малювати. Мама пригадує, що часто купувала йому олівці, альбоми. Хоча чоловік закінчив Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова (фізико-математичний факультет), але за фахом не працював. У виборі професії перемогло хобі – малювання. Андрій закінчив відповідні курси й став дизайнером.

«Андрій був товариським, дружив з усіма. На роботі у них була команда – грали разом у футбол. Любив ходити в гори. Займався спортом. Грав «Що? Де? Коли?». Дуже багато читав – у нього така велика бібліотека! Андрій грав на гітарі, співав. Багато вмів зробити власноруч, допомагав по господарству. Він взагалі був нашим із батьком помічником. Андрій був найкращим сином», – сказала мама.

Спершу батько з допомогою сусідів поховав сина в своєму дворі. Після звільнення Гостомеля чоловіка поховали на кладовищі.

В Андрія Максименка залишилися батьки, мамі – 75, а татові – 76 років

62-річний Володимир Максименко загинув 3 березня 2022 року в Гостомелі на Київщині. Він разом з родиною намагався евакуюватися з мікрорайону Кимерка. Родичі проїхали три блокпости, а неподалік поліклініки на вулиці Свято-Покровській їхній автомобіль почали обстрілювати з четвертого. Володимир отримав поранення в голову та наскрізне – в живіт.

Син Максим пригадує, як тато просив викликати йому «швидку», однак медики через постійні обстріли відмовилися їхати. Володимир помер на руках у сина, який отримав того дня важке поранення ока. Дружина Володимира, Любов, також загинула.

Володимир Максименко 25 років працював на металоплавильному заводі у селі Горенка. Починав кар’єру звичайним робітником, а на пенсію пішов з посади головного технолога. До цієї роботи привчав і сина, який продовжив його справу.

Володимир дуже любив свою родину, збудував окремі будинки для синів. Тішився народженню онуків, з якими проводив чи не весь вільний час.

«Батько був строгий, але справедливий. Родина для нього завжди була в пріоритеті. Він так і нас із братом виховав. Тато дуже любив порядок. У дворі в нього все було ідеально. Все, що я вмію робити, – це він мене навчив. Батько дуже любив онуків, казав, що поставив нас із братом на ноги, а тепер його місія – поставити на ноги їх. Але війна все зламала», – каже син Максим.

Спершу подружжя Максименків поховали у дворі біля будинку знайомих, а після звільнення територій Київщини перепоховали на кладовищі в Гостомелі.

У Володимира Максименка залишилися двоє синів та онуки, яким 13 та два роки.

57-річна Любов Максименко загинула 3 березня 2022 року в Гостомелі на Київщині. Вона разом з родичами намагалася евакуюватися з мікрорайону Кимерка. Проїхали три блокпости, а неподалік місцевої поліклініки на вулиці Свято-Покровській їхній автомобіль почали обстрілювати з четвертого.

Любов загинула від потрапляння снаряда в голову. Загинув також її чоловік Володимир Максименко. Синові подружжя осколком вибило око, без належної медичної допомоги він залишався в Гостомелі до 11 березня.

«Росіяни стріляли по авто з різної зброї. У мене дістали зі спини кулю калібру 5,45 міліметра. Мамі голову відстрелили з крупного калібру, з кулемета. Дружині ногу прострелили трасером. З БТРа також були постріли. Снайпери стріляли», – пригадує Максим.

Любов Максименко була пенсіонеркою, а перед тим працювала медсестрою в тубдиспансері у Пущі-Водиці, також була співробітницею ветеринарної клініки. Вона дуже любила тварин. Забирала додому на перетримку й лікування безпритульних та сусідських. Ще одним захопленням жінки було квітникарство – вирощені квіти Любов дарувала сусідам та знайомим.

«Мама була дуже доброю людиною. Усім допомагала. У неї навіть сторінка була в фейсбуці, де пропонувала безкоштовно саджанці квітів та інших рослин. Багатьом допомогла врятувати й домашніх улюбленців, – каже син Максим. – Мама померла на моїх очах. Вона сиділа поруч на передньому сидінні. Я її одразу навіть не зміг забрати, були постійні обстріли. Пізніше вирив яму в дворі й поховав там разом з батьком…»

Після ексгумації Любов та Володимира Максименків перепоховали на кладовищі в Гостомелі.

У Любові залишилися двоє синів та онуки, яким 13 та два роки.

Дата народження  10.05.1933 р.

Дата смерті 15.03.2022 р. 

Миколі Мамчуру було 80 років. Російські військові вбили його 25 лютого 2022 пострілом в груди. Це сталось біля будинку Миколи на вулиці Свято-Покровській у Гостомелі. Дім чоловіка розташовувався неподалік моста через річку Ірпінь, який підірвали, аби перешкодити наступу ворога на Київ.

Дружина Миколи на той час перебувала у родичів в Шепетівці. Син Дмитро із сім’єю 25 лютого, після того як підірвали міст, спустилися в підвал. До того син ще бачився з батьком, який жив в іншій частині будинку. Вони планували разом виїжджати. Поблизу моста тривали постійні обстріли. Ворожа техніка прямувала в бік Києва. Син із сім’єю пробули в підвалі до 28 лютого.

«Ми чекали батька, але він не прийшов. На вулицю не могли вийти, було небезпечно. Снаряди рвалися і на подвір’ї, і в повітрі. Біля подвір’я горіла військова техніка. Ми сподівалися, що батько встиг добігти, може, до сусіда, або через хату – до брата. Думали, пересидить там і прийде. Але коли до вечора його не було, зрозуміли, що щось трапилося», – розповів Дмитро Мамчур.

Тіло Миколи Мамчура знайшли неподалік подвір’я 28 лютого. Син із сусідом занесли його в двір. Через годину, під постійними обстрілами, родина виїхала з селища.

Микола Мамчур зростав у сім'ї корінних мешканців Гостомеля, де виховували семеро дітей. Все життя провів у селищі. Його мама прожила в Гостомелі до 98 років. А її рідній сестрі виповнилось 106. До пенсії Микола працював на склозаводі «Ветропак». Був активною людиною, любив рибалити, мандрувати. У подорожі брав із собою сина.

«Він мене скрізь возив на екскурсії. Сідали в машину й їхали. Одна з перших поїздок була до Канева, до музею Тараса Шевченка. Всю Україну об’їздили. В Молдові були, в Бресті. Все, що поблизу нас, що можна було показати, він усе мені показав. Батько любив природу, збирав гриби. На городі до останнього працював, вирощував полуницю. Добра й чуйна людина. Він нікому не відмовляв. Був дуже міцний, як на свій вік. Ніхто не вірив, що йому вже 80. Постійно їздив на велосипеді. Якби не ця війна, він би ще до 100 років точно жив», – сказав Дмитро.

Родинний будинок Мамчурів був зруйнований під час воєнних дій після того, як родина звідти виїхала.

Поховали Миколу Мамчура на цвинтарі в Гостомелі після звільнення селища, на початку квітня. У нього залишилися дружина, син та двоє онуків.

Життя 25-літнього Дмитра Мартиненка відібрав авіаудар російської армії по житловому будинку на вулиці Остромирській у Гостомелі. Це сталося 27 лютого 2022 року. Дмитро отримав тяжкі осколкові поранення в голову, серце й печінку. Обстріл поранив його молодшу сестру і вбив маму. Батько з братом намагалися доправити рідних до Бучанської лікарні під обстрілами, втім врятувати вдалося лише молодшу сестру Дмитра.

Дмитро Мартиненко народився в місті Єнакієве Донецької області. Згодом сімʼя переїхала до Києва. У столиці Дмитро ходив до школи «Екологія та культура». Коли йому виповнилося 22 роки, переїхав до селища Гостомель.

Дуже любив футбол і професійно ним займався. Останні роки грав за місцевий клуб «Гостомель». Колеги пригадують, що він вирізнявся відмінними технічними даними, мав прекрасне бачення поля і яскраво виражені диспетчерські якості, міг самотужки вирішити долю матчу. Виступав на позиції атакувального півзахисника. Його визнавали найкращим гравцем і бомбардиром Києво-Святошинської другої ліги в 2021 році. Також Дмитро працював тренером в ДЮСШ «Гостомель», виховував юних футболістів.

«Енергійний, запальний, але вмів швидко заспокоїтися. У складі ФК «Гостомель» він ставав призером, найкращим бомбардиром і гравцем ліги. Дмитро також тренував діток восьми-десяти років. Вони дуже любили Діму, а їхні батьки були в захваті від його роботи», – розповів батько загиблого, Анатолій Мартиненко.

Тіло Дмитра спершу прикопали у братській могилі поряд із лікарнею у Бучі, а через кілька місяців поховали на місцевому кладовищі.

У Дмитра залишилися тато, брат і сестра.

48-річна Наталія Мартиненко загинула 27 лютого 2022 року в Гостомелі. До будинку, де мешкала родина, потрапив снаряд. Загинув також син Наталії Дмитро.

«Наталі відірвало ногу і посікло тіло уламками, не витримало серце від втрати крові, а Дмитро отримав важкі осколкові поранення в голову, серце та печінку. Як не намагалися ми зі старшим сином під обстрілами якнайшвидше доставити їх до Бучанської лікарні, врятувати вдалося лише семирічну дочку, яка отримала важке осколкове поранення голови», – розповів чоловік загиблої Анатолій Мартиненко.

Наталія народилася в Криму в селищі Гурзуф, а жила на Київщині в Гостомелі. Працювала на складі косметики старшою зміни.

«Не було жодного співробітника складу, який міг би сказати про неї погане слово. Усі поважали і любили її за відповідальність, працьовитість та гумор», – розповів Анатолій Мартиненко.

У Наталії залишився чоловік, старший син і донька. Після обстрілу дівчинка перенесла трепанацію черепа в Бучі, згодом батько вивіз її до Італії, де дитині зробили ще дві трепанації. Рідні дівчинки очікують наступної операції і сподіваються на те, що вона буде успішною та останньою.

Дата народження  21.05.1981 р.

Дата смерті Березень 2022 р. 

Дата народження  08.08.1952 р.

Дата смерті 04.03.2022р.

33-річну Яну Михиденко російські військові застрелили 11 березня 2022 року на Київщині. Яна була волонтеркою і того дня їхала допомагати з евакуацією мешканцям Гостомеля.

«Загинула наша активістка Яна Михиденко. Це сталося 11 березня. На той день було домовлено про відкриття «зеленого коридору» для мешканців селища Гостомель. Яна поїхала зустрічати людей, які звідти перебиралися через підірваний міст. Дві ворожі кулі, випущені в лобове скло автівки, обірвали життя Яни», – розповіла подруга загиблої, активістка Лариса Ліщинська.

11 березня після того, як з Яною зник зв’язок, її чоловік зателефонував Ларисі.

Хвилювався, бо вона не дзвонила їм, не розмовляла з донькою, яку так сильно любила.

«Хлопці теж набрали і сказали, що відсутній зв’язок. Вони домовлялися зустрітись із Яною, а вона не приїхала. Ми сповістили військових, поліцію, почали з'ясовувати на блокпостах. Інформації було нуль. 11-12 березня – жодних новин, але всі вірили в краще. На превеликий жаль, крізь сльози, хлопці сказали, що знайшли машину Яни, але не знають чи є вона там, бо не було доступу до авто. Трохи пізніше сказали: Яна – загибла», – розповіла Лариса.

Подруга пригадує Яну активною, рішучою та впевненою в собі людиною.

«Мама, дружина, подруга, сусідка. Двигун і людина, яку не можливо було зупинити у будь-якій ситуації, якщо наша дівчинка вирішила щось зробити. Це така категорія українських перцевих жінок – незламних і духом, і волею. Які творять історію, історію ціною власного життя», – сказала подруга.

До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Яна займалася організацією дитячих свят, пекла торти на замовлення і мріяла про власну кондитерську.

П'ятирічна Єва, донька Яни, залишилася без мами.

87-річна Раїса Мініч загинула 6 березня 2022 року під час обстрілів у селищі Гостомель на Київщині. Російські окупанти кинули у вікно будинку, де була жінка, дві гранати…

Раїса жила поряд з аеропортом «Антонов», на який 24 лютого 2022 року висадився російський десант. Будинок жінки обстріляли того ж дня. Тоді дочка Олена забрала маму до себе.

«6 березня окупанти спустилися з дач і почали обстрілювати приватні будинки. Попали і в наш. Від пострілів спалахнула пожежа. Сестра почала кричати. Вони почули, що в будинку хтось є і стали виламувати двері. Зламали ручку, але двері відчинити не змогли. Ми з чоловіком забігли до ванної кімнати, а мама з моєю сестрою та її чоловіком – не встигли. Російські військові кинули нам у вікна дві гранати. Маму сильно поранило в живіт, її рука була понівечена… Увечері того дня вона померла. Моя сестра з чоловіком отримали тяжкі поранення, кілька уламків у сестри так і залишилися», – розповіла Олена, дочка Раїси Мініч.

Вона поховала матір спершу у дворі свого будинку, а у квітні, після звільнення Збройними Силами України Київщини, загиблу перепоховали на цвинтарі.

Раїса Мініч народилася у 1934 році. Все її життя минуло в Гостомелі. Пережила події Другої світової війни. Багато років працювала в аеропорту «Антонов», у бетонному цеху. Звідти й пішла на пенсію.

«Вона ще сама ходила, все розуміла, єдине, що вже не бачила…», – розповіла про останній період життя мами Олена.

У Раїси Мініч залишилися дві доньки з родинами.

Дата народження  20.04.1971 р.

Дата смерті 15.03.2022р.

Дата народження  10.03.1975 р.

Дата смерті 25.03.2022 р. 

Дата народження  05.10.1953 р.

Дата смерті 05.03.2022р.