За свідченнями чоловіка, під час їхньої бесіди на територію притулку в пошуках дармової робочої сили увірвалися росіяни. На адресу Дмитра та Олександра послідував наказ під загрозою смерті допомагати ворогам розвантажувати ящики зі снарядами. Поруч розташовувалися

позиції російської артилерії.

“Мені сказали: “Бери”. Вони з “Урала” взяли боєприпаси, мене завантажили. Дімі сказали. Діма каже: “Не понесу, в  мене здоров‘я немає”, - наводить “Слідство. Інфо” слова зі спогадами Олександра.

Почувши відмову, один із військових РФ віддав наказ розстріляти мирного мешканця Гостомеля за те, що чоловік відмовився носити ящики з російськими снарядами. Снарядами, якими вбивають українців.

“Командир до нього: “Розстріляти! Відведи тільки в сторону його”. 

Він (вбитий Дмитро Рязанцев, - ред.) до плит дійшов, каже: “Тут наші українці”, став на коліна, до плит, і каже (окупантами - ред.): “Вам кінець”. Командир каже: “Розстріляй його!”, той пересмикнув затвор і застрелив”, - розповідає свідок вчинено 7 березня 2022 року розстрілу Дмитра Рязанцева.

Сестра загиблого Ірина знайшла тіло за три дні, 10 березня, але окупанти не дали його забрати. Не вийшло зробити це і після того, як 2 квітня ворога переможно витіснили з Гостомеля. Справа в тому, що рашистами тіло Дмитра Рязанцева було заміновано. Українські сапери зняли розтяжку тільки 12 квітня.

На платформі пам'яті “Меморіал” також можна прочитати про ножові поранення, виявлені на тілі гостомельчанина. 

Служба безпеки України встановила імена причетних до вбивства Дмитра Рязанцева та заочно повідомила їм про підозру. Це громадяни РФ, два Олексія - Олексій Токмаков та Олексій Крошкін. Як зазначається на офіційній сторінці відомства, “Олексій Токмаков віддав завідомо злочинний наказ розстріляти мирного чоловіка, а його підлеглий, контрактник Олексій Крошкін, цей наказ виконав”.

Із соцмереж можна дізнатися про місце проживання вбивці - місто Кострома, Росія.

“Слідство.Інфо” називає імовірне місце проходження служби Токмакова і Крошкіна - 331 парашутно-десантний полк російської армії.

Географія походження цивільних в'язнів гостомельських холодильників охоплювала різні окуповані міста і села Київщини. До прикладу,

перед відправкою до російського полону, тобто, власне, в РФ, там побував журналіст Дмитро Хилюк, схоплений у себе вдома в Козаровичах на узбережжі Київського водосховища. Повернути Дмитра досі не вдається.

Одним з тих, хто завдяки зусиллям українських дипломатів шляхом обміну на російських полонених повернувся додому після відправки з гостомельських холодильників, є тракторист із розташованого між Немішаєвим та Клавдієвим села Микуличі Бучанського (раніше - Бородянського) району Київської області Олександр Ковальчук. Коли його прямо у нього вдома схопили окупанти, чоловік мав 57 років.

Зі спогадів гостомельчан 

Анна Руда

7, 8 березня відбувався потужний артобстріл з обох сторін. Скоріше за все українські воїни стріляли з Мощуна, а росіяни у відповідь. Але два дні були дуже гучні вибухи постійно, увесь час.

Навпроти парку “Щасливий” Юлія Дацій 

7 березня – з самого ранку у вхідні двері та двері підвалу нам стукали. Коли ми відкрили, до нас зайшли озброєні російські військові. Одразу нас порахували, було 34 особи. Перевірили будинок.

ЖК “Покровський” Юлія Морванюк

З‘явився зв’язок. Встигла подзвонити батьку та мамі, сказати, що живі.

Окупантів не було. Поїхали десь, але сказали, що повернуться. Люди почали заряджати телефони в машинах та слухати новини по радіо.

Чоловіки готували їсти на зруйнованому дитячому майданчику.

Пізніше приїхали окупанти. Молоді, років від 18 до 25. Головне, що з автоматами, які були завбільшки від них самих.

Едуарду (пораненому від снайпера, кулею) ставало гірше. Нога боліла. Попитали в окупантів, чи є медбрат, щоб оглянув Едуарда. Знайшовся один. Дав мені знеболююче, розказав, які дози колоти та в який час доби найкраще. Більше ми його не бачили, того окупанта-медика. Але ліки дав.

Почалися обстріли… Але в підвалі був вже гарячий чай. Вже було тепліше та якось жвавіше. Мій син Артем полюбив чорний чай. Пив, іноді, навіть без цукру. Вдалося трішки зарядити його телефон. Грався, відволікався від обстрілів…Так хотілося його захистити від війни, а я просто не знала як. 

Але виїжджати до Срасії чи Білорусі не хотіла.

Деякі люди продовжували виїжджати до Білорусі. Потім писали, що їх супроводжували окупанти на танках до самого кордону.

Ольга Кацедан 

Ми дивилися на них й думали : “Коли ви вже підете?”. Вони також дивилися на нас й думали : “Коли ми вже підемо…”. Вони відчували настрій людей й те, що ми їх насправді не чекали й не дуже раді бачити. Вони бачили, у що перетворили наше спокійне життя. Вони дивилися на наших вже брудних дітей, які їли на вулиці якусь “похльобку”, яку важко було назвати нормальною їжею. Але дякувати Богові та нашим жінкам, що у них була хоч така їжа. Можливо у них, навіть прокинулося почуття сорому, або ще якісь людські почуття. 

У росіян були проблеми з постачанням продуктів, тому, що люди казали, що вони шукали та забирали консерви та іншу їжу з квартир. Казали, що пили алкоголь, який знаходили, але я не буду писати того, чого не бачила… Я не бачила їх п’яними.

Наш двірник і мій сусід, дядько Володя, погукав нас з моєю донькою Женькою до себе у квартиру. Дуже дивакуватий дідок, але добряк, запасливий добряк. У нього вдома була “Мівіна”, яку Женька захом’ячила за дві хвилини. Навіть за добрих часів така їжа у нас вдома рідкість. Я не дозволяю її часто їсти. Так… інколи, коли Женька дуже попросить, я могла купити. А тут!!! Мама дозволила, та ще дві пачки разом. 

Ми стояли дивилися з вікна на склозавод, який в цей день дуже горів. Дядько Володя сказав, що там постійно, щось горіло, а сьогодні вони вже добили його. 

На вулиці було ще холодніше, ніж вчора. Знову гріли ноги на пластині та пили гарячий чай. 

На вулиці під одним з вогнищ у нас була металева пластина, на яку можна було встати й погріти ноги. Ми по черзі так вставали й грілися. 

Четвертий день я не могла зателефонувати нікому. Знаючи моїх батьків, я подумала, що вони нас вже поховали. 

Одна дівчина набралася сміливості й запропонувала російському “командиру” зробити нам подарунок на 8 березня й піти з Гостомеля. 

Початок вулиці Ярової. Біля пам'ятника загиблим у Другій світовій війні

Надія Давиденко

Ми дізналися, що Гостомелю присвоєно звання місто – герой, а в Ірпені почали евакуацію але не зеленим коридором, а на свій ризик. 

Хотілося плакати. Нерви здавали. 

Зникло газопастачання. 

Чоловіки облаштували в гаражі буржуйку, хлопці шукали дрова. 

Закінчувалися запаси їжі та води.

Зі зникненням газопостачання все здавалося, ще більш болючим, я думала про тих мам у яких діти зовсім крихітки. 

Обстріли продовжувалися постійно, інколи вночі нараховували до 100 залпів, погріб здригався, і тільки думали про те , щоб не було влучання в гараж, під яким ми знаходилися.

Ми повністю окуповані, Кімерку вже патрулюють. Намагаються домовлятися. 

Дозвонилася мамі на Кімерку. Вона сказала, що росіяни ходили по будинках, забирали телефони, проводили обшуки. Декількох [цивільних] хлопців  забрали в полон, де вони й досі.