Ми кожного дня піднімались на другий поверх, ризикуючи життям, зловити зв’язок, щоб прочитати про евакуацію. До цього ми знали, що на сусідній вулиці вбили жінку, яка проходила повз вікно в своєму будинку. Снайпери були всюди. Вздовж головної вулиці в багатоповерхівках теж сиділи снайпери і вбивали людей, які їхали на авто повз них.. Тому ми боялись виїжджати і тікати.
Одним ранком ми прочитали про евакуацію. Постріли не припинялись, і ми чекали іншого дня. Це було 11 березня. Ми вирішили їхати. Цим ранком було тихо. Але ми були зовсім без нічого, в нас були тільки куртки, декілька штанів і все. Мій батько постійно думав про наш будинок. Чи цілий він чи ні. Особливо після пожежі, яка була там декілька днів до цього. Горіли склади біля нашого будинку, це виглядало так..
Ми думали, що наш будинок вже згорів. Але ми ризикнули в день «тиші» поїхати додому взяти хоч якихось речей, якщо раптом будинок вцілів. Поїхав мій тато, я та моя сестра Марина. Ми їхали дуже швидко виглядаючи в кожен поворот. На вулицях не було жодної людини, нікого. Ми проживаємо на такій вулиці, де вже нікого не було. І це було страшно, оскільки ми не могли комусь подзвонити і запитати чи там безпечно. Ми приїхали додому, побачили, що в нас в дворі падало 5 снарядів, буди вибиті всі вікна на деякі двері. Але ми були раді, що він вцілів. Ми швидко зібрали речі, вийшли з будинку і почалась стрілянина прямо напроти нашого будинку в складах. Ми не знали що робити. Ми там залишатися не могли. Ми швидко сіли в авто і поїхали назад. Ми їхали і думали, що в нас будуть стріляти. Але стрілянина припинилась і повернувши ми зустріли 5 росіян на БТР, які направили на нас зброю. Я не знаю, як вони нас не розстріляли. Ми були в бусі, без білих пов’язок, без інших розпізнавальних знаків. Ми їхали так швидко, що вони напевно не встигли зрозуміти, оскільки вони на тій вулиці точно не очікували когось побачити. Ми приїхали і плакали. Це було так страшно.. Ми молоді мами могли не приїхати до своїх дітей.
Ми зібрали всі речі, всю їжу і почали виїжджати. Сідавши в машину почалась стрілянина, ми не розуміли, де стріляють. Але то було дуже близько. Ми перечекали, як це закінчиться і на жаль втратили колону. яка збиралась на вулиці. Нам довелось виїжджати самим. Першою їхала сестра мого чоловіка з дітьми і Мариною з Вовою, бо вони знали дорогу, яка не замінована. Треба, щоб вікна були повністю відкриті. І це було ще страшніше, бо ми знали, що всюди сидять снайпери, якщо що піде не так, чиюсь машину можуть розстріляти. Але дякувати Богу ми доїхали до колони, плачучи всю дорогу від побаченого нами рідного містечка.
Ми чекали з колоною дві години, поки нас росіяни випустять. І тут я згадую, що забула портфель з усіма документами. Вадим з татом поїхали за ними, але зустріли росіян і повернулись назад. Я не могла залишити всі документи, нас би не випустили без них. Я взяла чепчик Колі, його соску і ми поїхали знов. Я їм показала це і вони нас пропустили. Для моїх рідних ці хвилини чекання були найважчими. Але ми повернулись! І тут колона рушила, на довелось проїхати 4 блокпости росіян, щоб виїхати з цього пекла. Одні були адекватні, інші були дуже злі. По їхнім обличчям було видно на що вони здатні.. І тут ми побачили наш прапор. Нашому щастю не було меж. Всі плакали, навіть наші батьки. Це пекло закінчилось.
Ми вирушили на захід нашої країни. Ми не знали куди ми їдемо, ми в дорозі шукали собі прихисток. Ми ночували в школі, в дитячому садочку, в незнайомих людей.
