24 лютого 2022 року ми прокинулися десь о 7 год. ранку від звуків вибухів,як виявилось пізніше це вже бомбили наш аєропорт Антонова,який в пару кілометрів від нашого будинку. Ніхто не розумів,що відбувається. мій чоловік навіть поїхав ще на роботу (він держслужбовець), а я з сином і мамою майже весь день просиділи в погребі боячись вибухів і звуків літаків і гелікоптерів. Ввечері. коли чоловік повернувся додому, ми переїхали до друзів.щоб хоч трохи подалі від аеропорту. і у них був підвал у будинку.

Чомусь думали.що пару днів і все закінчиться.МИ просиділи у друзів до 1 березня і потім повернулися у свій будинок.Виїхати не змогли,тому що вулицями вже їздили російські БТРи,і ми якось дізнались що були підірвані мости.1 березня ввечері, коли ми знаходилися у своєму будинку прилетів снаряд у сусідній двір, від чого повибивало вікна з одного боку нашого будинка. Після цього ми не могли вже знаходитися в будинку і сиділи в погребі. 

Вранці 2 березня снаряд влучив у сусідній будинок з іншого боку від нашого і у нас знову повибивало вікна, в цей час на вулиці не було вже навіть газу,нагріти хоча б води ми могли тільки на кострі,який теж боялись розпалювати,щоб не привертати увагу. Добре що хоч вода питна у нас була набрана в каністрах. Ми на кострі варили картоплю і яйця раз на день.хоча від стресу їсти майже не хотілося.

 З 2 березня в кожен двір на нашій вулиці почали приходити російські солдати і все обшукувати. казали що вони шукають наших військових. і що мирних жителів чіпати не будуть.....мабуть нам просто повезло, що такі до нас приходили. Ходили вони щодня по дворах, якщо вдома нікого не було вибивали двері і теж перевіряли будинки. В ТИХ будинках, де нікого не було вони і сиділи самі.Так днями ми сиділи і не знали навіть на що сподіватись, поки не почули по радіо. що організують якісь зелені коридори для евакуації, на них вже якось і почали сподіватись. Зв"язку майже не було. тільки десь на 2 поверсі будинку інколи вдавалось зловити зв"язок, щоб хоч повідомити родичам що ми живі. 

Потім 9 березня якось додзвонилась нам моя подруга Лисенко Тетяна, якій я дуже вдячна. і повідомила що можливо 10 березня буде зелений коридор. так 10 березня десь о 9 год. ранку ми зібрали трохи речей. багато не брали бо не знали чи дадуть виїхати машиною, чи скажуть йти пішки, ми сіли в  машину. прикріпили до неї білий прапор і поїхали до Гостомельської колонії....там були збори.на вулиці в цей день було майже тихо. МИ стояли там біля колонії декілька годин, і ніхто не знав чи дозволять нам виїхати....було дуже страшно і дуже не хотілося повертатися назад. Назбиралось дуже багато людей і нашин і всі чекали...І от нарешті ми почали рухатися колоною через вулицю Ювілейна в напрямку склозаводу. потім через лісову Бучу на Ворзель.....колона машин була дуже велика. в Бучі і в Ворзелі приєднувались ще машини. 

Так дуже повільно ми рухалися і десь тільки о 20.00 ми приїхали під Київ з іншого боку....дякуючи богу живі і здорові. Нас прийняли до себе переночувати знайомі в селищі Свято-Покровське. Там ми переночували і вранці поїхали до чоловікової мами в ДРОГОБИЧ. Куди добрались вже аж 12 березня разом зі своїми друзями.