24 лютого 2022 рік, 6:00. Мій ранок завжди починався у цей час. Звичайний ранок… нічого особливого… Тепло, спокійно, мала поруч сопе бо не хотіла сама спати в своїй кімнаті. Коти, як завжди, вже почули мій будильник й моментально захотіли їсти. Треба вставати бо урок проводити о 8 години онлайн. Взяла у руки телефон, повідомлення у загальному чаті Гостомельського Ліцею : «Всі залишаємось вдома!!!». Нічого не зрозуміла, знов мабудь карантин. Ну тоді Жека може поспати трохи більше, не піде до школи. 

Пішла на кухню, зробила каву, нагодувала котів, сіла на диван, щоб нафарбувати собі якесь обличчя. Й тут…. Щось як бабахне на вулиці. Мій диван разом зі мною, як в уповільненій з’йомці піднімається й опускається на підлогу. Знов нічого не зрозуміла, що це було?... Десь внутрішній голос підказав включити телевізор, який у мене останні роки стоїть як раритетна річ. Включаю, дивлюся, не вірю очам й вухам… Що за спеціальна операція? Чому ця спеціальна операція почалася в Гостомелі? Ступор…. Бабах, знов бабах…

З режиму повного відключення та перезавантаження мене вивели коти, які вже поїли, сходили у туалет й чекали поки я приберусь за ними. Вони вже свою спецоперацію зробили.

«Женька вставай». Женька, як завжди не дуже зраділа, що потрібно вставати. Каже : «Мамо, що трапилося, можна ще трошки подрьомати?» - ні, війна почалася… «Яка війна мамо?» Дитина у 8 років не дуже розуміє, що це таке. Можливо чула таке слово, але сутті не розуміє. Та, власне я й сама не знала насправді, що це таке… Що робити? Знову щось бабахає, вже поруч, зовсім поруч…

Згадала, що останні дні казали про якусь тривожну валізу, яку потрібно зібрати. Кажу : «Жека треба збирати речі у рюкзаки. Давай свій шкільний рюкзак, вивалюй звідти все й збираємось». 

Женьок у мене дівчинка відповідальна, викинула все шкільне приладдя з рюкзака й почала збирати речі. Дивлюся збирає свої труси, носки, плаття, іграшки. Ні… Женя документи та дорогоцінності це перше. Дитина розплакалася, бо для її улюбленої іграшки місця не хватило. «Мамо, ну можна я хоч Утю візьму із собою». Цю Утю ми чекали з Китаю місяць. Вона з нею ходила усюди. Заспокоїла її, сказала, що ми нікуди зараз не їдемо, но може бути так, що нам потрібно буде кудись ці речі заховати, бо вони – це головне. Знов бабах…

Вийшла на балкон. Люди з двох 10-ти поверхових будинків, бігали, скидали речі у авто та виїжджали. У дворі за ніч стало вільно. 

Подивилася у холодильник, там висіло дві миші. Одна повісилася бо нічого не знайшла, а друга прийшла на поминки першої й теж від розпачу вирішила вкоротити собі життя. Потрібно йти у магазин, щось купити. Дома окрім яєць, макаронів, гречки та молока нічого не було. Я прихильник свіжої їди, тому після роботи завжди заходила у магазин та купувала їжу на вечерю та сніданок. Ми з Женьком обідали у школі. 

Подзвонила батькам. Мама каже, що Путін сказав, що цивільних займати не будуть, тільки військові об’єкти. Не знаю чи заспокоїла вона мене чи ні… Колишній чоловік написав : «С…ся з Гостомелю, бо там аеродром, будуть бомбити». Куди я можу бігти? Машину він мені так й не повернув, залізничний вокзал забитий, всі виїзди зКиєва також забиті.

Біля «Фори» купа народу, стоять біля зачинених дверей в які пропускають по дві людини. Стоїмо із сусідами, мовчимо, ніхто нічого не знає та не розуміє. Зайшла в магазин – їжі вже майже нема, навіть хліба. Взяла якогось печива, ковбаси, яку Женя любить, картоплі. Настя на касі (мама мого учня) спитала чи є у мене якась готівка. Кажу ні. Дала мені 500грн. Каже на всякий випадок… 

Повернулася додому… Було приблизно 10:30 ранку, чую гул… Такий гул ні з чим не зрівняти… Пішла дивитися на балкон, Женя залишилася на кухні… З балкону бачу цілу кучу гелікоптерів, які летять в бік аеродрому. Люди біля 10-поверхового будинку стоять біля торцю дому та дивляться у бік куди летять ці птахи. Тут крик Жені, такий крик, як наче щось розірвалося у середині, біжить з кухні ридає, оре мамо там… там… Гул над нашим будинком, дуже страшний гул. Сіли у коридорі вдвох, мала плаче, злякалася, мені теж страшно, як ніколи. Женя скрізь сльози : «Мамо я бачила там летів літак й з нього йшов дим, я думала, що він зараз впаде на наш будинок, тому, що він горів». 

Ці винищувачі, їх було три, дійсно летіли дуже низько, дуже гучно. Будинок наче трусило від цього звуку. Пролетіли, думаю… Що робити? Згадала, що казали про підвал куди потрібно йти ховатися… Написала сусідці повідомлення : «Де підвал? Куди бігти?». Нема відповіді. Згадала, що коли йшла з магазину була відкрита торцеві двері у сусідньому будинку. Мабуть то й є підвал…

Пішли туди. Там вже були люди, в тому числі й сусідка якій я написала повідомлення. Люди кажуть, що ці птахи полетіли на Антонов, що там все почалося ще з 4 ранку. Зараз там буде висаджуватися десант. Не знаю, що це значить… але зрозуміла, що відбувається щось недобре. 

Далі день пройшов в якомусь ступорі. Серед балачок сусідів, викриків «Десант висадився», «Аеропорт наш», «Аеропорт не наш», «Наші відбили», «Кадирівці йдуть». Бах, бабах, «не бійтеся - це ПВО. Під вечір зрозуміло, що прийдеться ночувати у підвалі. 

Наш підвал – це щось страшне!!! Щоб описати це місце, яким я його побачила 24 лютого не вистачить епітетів нормальною мовою. Куча всякого гівна, якогось непотребу, воняє наче там був туалет для місцевих пияк. Крім того, ці три місцеві пияки сиділи вже там й вже почали, якось виходити із стресу за допомогою допінгу. 

Взяла з дому якійсь матрац, покривала, позгрібала все, що знайшла. У підвалі звільнила від якоїсь фігні місце для матрацу, посадила туди Женю, укутала. Там вже булидіти, всі друзі моєї доньки вже там були. Не боялися. Мені здається, що вони це сприйняли, як якусь пригоду. В цей день ще було світло, газ та вода. Приготувала вечерю швиденько, нагодувала Жеку. Наробила бутербродів, винесла у підвал для інших дітей, що сиділи у підвалі. Люди кажуть, щоб я не включала світло у квартирі, тож прийшлося готувати напомацки. Ще й з моїм зором це було дуже «приємне» заняття. 

Під вечір люди з підвалу розійшлися по домах, мені чомусь було страшно йти до дому. Спати лягли у підвалі, Жеку укутала як змогла, сиро, холодно, воняє. Саме спробувала заснути рядом. Але який там сон…. Ніч провела в проміжках між перекурами на вулиці, слухаючи вибухи та намаганнями якось накрити та зігріти дитину, тому, що вона постійно розкривалася. Вибухи вже були усюди… З боку аеропорту, з боку Києва, з боку Бучі. Хтось вичитав у новинах, що підірвали залізничний переїзд у Бучі…, що росіяни зайшли у Бучу.

25 лютого 2022 року. Вночі я все ж такі наважилася повернутися додому. Лягли спати. Заснула… Прокинулась десь приблизно о 7.00 від звуків вибухів. Зрозуміла, що потрібно знов йти у підвал. Підняла Женю, чимось нагодувала. Коти дивилися на мене не розуміючи, чому я дала їм їжі менше ніж зазвичай. Сама не їла, бо нічого не лізло… Почитала новини… Якійсь жах… Маріуполь, Миколаїв, Херсон й т.д. За Гостомель та Бучу з Ірпенем мало чого було у новинах. Кажуть, що планують переговори сьогодні… 

Якійсь гуркіт за вікном. За нашим будинком було будівництво. Стояв кран, за ним недобудова. За недобудовою головні два будинки ЖК «Покровського». Ці два будинки були як вхідні ворота до нашого ЖК. Як потім вже стало зрозуміло вони стали нашою фортецею, яка прикривала будинки, що були далі. 

Гуркіт дуже гучний… Через вікно побачила, що по центральній вулиці – Свято-Покровській їдуть танки. Подзвонила подруга, сказала, щоб я нікуди не думала їхати  у бік Києва, тому, що у парку та далі на виїзді стоять російські танки та розстрілюють машини з людьми. На Бучу та Ірпінь також перекриті всі шляхи, стріляють усюди.

Біля підвалу були вже люди, їх вже було більше ніж вчора. Ступор, слухаємострілянину у перемішку з вибухами, що лунають зі сторони мосту. 

Гуркіт танків по центральній вулиці, запах диму, гарі. 

Почали з’являтися перші відео з Бучі, кажуть йдуть бої прямо на вулиці їздять танки, розстрілюють все, що й кого бачать. Жах… як так? Навіщо цивільне населення чіпати? Прибігла жінка сусідка зі сторони мосту… Вона поверталася з роботи. Її всю трусить, не може толком говорити. Каже тільки, що бачила біля «Сіті маркету», що біля мосту багато танків та трупи людей. Каже бачила зовсім молодого хлопця вбитого. Не знаю як їй пощастило пробратися крізь ліс неушкодженою. 

Хтось прибіг зі сторони нашої «Фори». Каже, що стоїть розстріляна машина. Танк в притул розстріляв машину. Жінка за кермом сидить вбита, а хлопця з бабусею начебто забрала швидка. 

Дуже потужна серія вибухів зі сторони мосту. Кажуть мости підірвали… Гостомельський, Ірпенський та ще якійсь, щоб російські війська не дійшли до Києва. 

Безвихідь…. Розумію, що втекти звідси вже ніяк не вдасться. 

Десь біля 14.00 години дня прийшов чоловік моєї сусідки. Він працював у Києві, й йому прийшлося якось пішки, через річку, ліс пробиратися додому бо тут дружина та діти. Він колишній військовий. Каже, що требаякось вибиратися звідси, але як? Ніхто не розуміє…

Бої на дорозі та біля мосту начебто трошки затихли. Все перемістилося у бік Бучі та Ірпіня. Ми чули, що там, щось відбувається, але що саме? Зрозуміло, що наших там нема, там тільки ті, що зайшли зі сторони Чернігівщини та залишилися з невдалої спроби дійти до Києва та взяти аеропорт. 

Діти гуляють на площадці, не бояться, не розуміють, що воно бахкає… Пішла наварила супу, винесла дітям у підвалі. 

У деяких людей починаються перші ознаки паніки…

Сусідка запропоновувала хряпнути для зняття стресу… Відмовилася… Нічого не лізе… 

Ночувати пішли до квартири, нагодувала котів, прибралася трошки, помила посуд, попрала. Ввечері дивилася звернення Президента, вимкнули світло… Зрозуміла, що котел без світла працювати не буде, тобто на ранок у квартирі буде холодно. Перевірила воду… Води вже теж не було…

Почав реалізовуватися найпоганіший сценарій : бігти нікуди, холодно, без світла та води. У мене залишився тільки газ… Лягла спати рядом с Женьком… Як не дивно… заснула.

26 лютого 2022року. 6.00. Прокинулася від того, що мої коти вже хотіли їсти й нагадували мені, що війна війною, а природні бажання ще ніхто не відміняв. 

З великим розчаруванням повернулася з ванної тому, що побачила, що вона пуста. Пробка чомусь вискочила з ванної чи може то я її закрила погано й уся вода, яку я набрала на всяк випадок витекла в каналізацію. В квартирі вже стало прохолодно. На вулиці теж стало трошки прохолодніше ніж це було 2 дні тому. Їжа та туалет для котів закінчувалися. Закінчувався туалетний папір. 

Сіла на диван на кухні й почала оцінювати обстановку… Коти поїли й сіли напроти мене, наче хотіли допомогти мені розробити стратегію подальшого життя.

Прокинулася Женя, сказала, що хоче їсти. Наварила їй макаронів з яйцем. Їжі також вже майже не було. Тільки печиво, шоколад та ще якась фігня, що їжею назвати важко. Женька питає мене : «Мамо й що ми будемо робити зараз? Ми можемо кудись виїхати?» Кажу ні Женьок, ми повинні якось вижити тут, я думаю, що нас повинні спасти, якось вивезти. Але, кажу, нічого… Твоя мама жила, росла та вижила на Колимі без світла, води та газу. Виживимо й тут… Тільки треба не боятися й не впадати в паніку, зрозуміло? Тільки чуєш якійсь вибухи або у підвал, або у ванну, у саму ванну сідай й сиди, а краще лягай. Женька кивнула, добре мамо, я зрозуміла. Нагадала їй адреси її батька, бабусі з дідусем, моєї сестри. Змусила запам’ятати. Повторювали декілька разів.

Десь о 7.00 знову почалися вибухи. Зрозуміло, що треба йти до людей у підвал. Біля підвалу вже були люди, й нові й вже знайомі з попередніх двох днів. Було трошки часу познайомитися, бо я не дуже знала своїх сусідів. У Гостомелі я жила тільки 1,5роки після розлучення. 

У кожного своя історія, своє бачення ситуації. Якась жіночка сказала, що може треба здатися… Але у всіх була протилежна точка зору. У деяких людей починалася паніка, ніхто не знав, що робити… 

Якась сорока на хвості принесла новину, що у гаражах, як йти до Ліцею з контейнеру продають їжу. Можна піти купити щось. Із сусідкою з другого поверху Юлею вирішили пройти на розвідку. Женька залишилася на площадці біля підвалу з друзями.

Згадала про 500грн., які Настя мені всунула у магазині. Взяли їх бо терміналу, а тим пачегугл пею» там 100% не було) Поки йшли до того контейнеру, якісь чоловіки несли на собі цілий ящик пива. Кажу : «Кому що я свиня болото знайде, невже це перше й єдине, що треба зараз купувати?». Я ще не знала…. Й навіть не здогадувалася, що коли ми прийдемо до того контейнеру окрім пива, горілки, сухариків й ще якогось гівна вже не було нічого нормального. Я тільки змогла купити два кілограми апельсинів, й ще встигла вихватити якійсь напій. Юля купила капусту, й трошки картоплі, що залишилася. 

Юля сказала, що в них ще на другому поверсі є вода. Трошки тече з крану. Мабуть вода до 4 поверху просто не доходила. Домовилася взяти відро води. Зварила суп. 

Вирішили з Юлею, її чоловіком Вовою та іншими сусідами по нашому під’їзду облаштовувати наш підвал. Він у нас був маленький, не на повний зріст. Туди потрібно були залазити майже на колінах. Позносили туди всі матраци, покривала, подушки. Ми з Женьком знесли туди два своїх рюкзаки. 

На вулиці деякі сусіди почали знімати стрес. Троє чоловіків та дві жінки стояли біля сусіднього будинку й про щось дуже гучно сперечалися. 

Десь бабахало з періодичністю в 10-20 хвилин. Сусіди принесли генератор, завели його, щоб зарядити телефони. З 10 – поверхівки чоловік сказав, що бачив, як російські танки знов намагалися проїхати у сторону моста, але не змогли, й ховалися прямо у людей в дворах. Танками заїжджали у двори будинків, що знаходилися на центральній вулиці. 

Люди кажуть, що почали  розграбовувати магазини та аптеки. В нашому підвалі була жіночка, власниця одного з наших маленьких продуктових магазинчиків. Люди поросили її завтра відкрити його, щоб можна букло взяти якійсь засоби гігієни та сигарети. 

В квартирі вже стало холодно. Закрила двері в одній кімнаті. Завісила вікно на кухні чорною ковдрою. Щось приготувала та залишила газ увімкненим, щоб якось зігріти квартиру. Жека заснула рано… Я сиділа на кухні та чекала поки нагріється квартира хоч трошки… Коти почали нервувати, тому, що я перемішала їм макарони з залишками корму. Сама вже майже три дні нічого не їла…

В цю ніч ми вперше спали одягнуті в куртки. Познімали тільки взуття.

27 лютого 2022 року. Прокинулася від гуркіту у двері… Сусід Вова приніс нам відро води. Каже, що в них теж вже починає закінчуватися, бо струмок все менше й менше. 

Розігріла води, щоб помити Женю. Ще трошки води для того, щоб змити унітаз, прибратися за котами. Туалетний папір вже закінчився повністю, консерви, корм, туалет для котів також закінчилися… У мене почалися перші ознаки застуди.

Сказала Жені, що потрібно, щоб вона давалана розправу свої шкільні зошити та шукала, що у нас там є ще. Перші два зошити пішли у лоток котів. Провела з ними виховну бесіду, що тепер їм прийдеться якось користуватися папером.  Але після вчорашніх макаронів та сьогоднішньої гречки вони й так зрозуміли, що щось пішло не так…

Щось почало гриміти дуже сильно на вулиці… Я вже не розуміла з якого це боку, що це, але це було десь поруч навкруги. Пішли до Юлі з Вовою на другий поверх. Дуже гучно гриміло, вирішили йти у загальний підвал до людей.  Вийшли на вулицю, стоїмо, бачимо, як сусідка з 5 поверху тягне цілий візок продуктів. Каже там «Фору» відкрили люди, йдіть беріть продукти. Віддала нам візок. 

Деякі люди, що були біля підвалу вже відвідали нашу Фору та сказали, що там нічого нема. Дуже щось бахає сьогодні. Кажуть намагаються знову штурмувати аеропорт. Колони танків великі вже заїжджають до сусідніх сіл, скоро дійдуть до нас. 

Пішли з Юлею та Вовою в Фору дивитися, що там можна взяти. Біля Фори була купа людей, стояли машини й навіть один бус. Виносили з Фори все, що бачили, складали це все у багажники машин. Вирішили, що в магазин піде Вова з Юлею, а я залишуся бівізка чекати. Я з моїм зором у темряві все одно нічого б не побачила. 

Ця картина у мене стоїть й досі в очах. Я стою біля візка та споглядаю як люди спаковують все у машини ящиками, коробками, пакетами. Починаючи від жуйок закінчуючи ящиками та корзинками. Вже порожніми корзинками. Стояла я так хвилин 15. Повернулися Вова з Юлею. Я марно понадіялася, що Вова знайде якісь папір, туалет або їжу для котів. Звісно, вже нічого не було. Все, що зміг винести Вова це був пакет з маленькими пляшками горілки, ящик пива, напіврозірвану пачку прокладок щось ще, що зміг та встиг схопити у повній темряві за допомогою запальнички. 

Біля будинку зустріла свою подругу та маму найкращої подружки моєї Женюлі. Аня сказала, що її сестра намагається зараз знайти волонтерів, щоб вивезти її з Катею в Бучу. Її сестра з родиною перебували в бомбосховищі в одній з Церков у Бучі. Пішли до неї в квартиру (вона жила в 10-поверхівці напроти мого будинку). Аня поділилася ковбасою, сиром ще продуктами, що у неї залишилися в холодильнику. Я попросила у неї допомоги зняти шви з моєї кішки Майки. Їй зробили операцію по стерилізації за півтори тижні до цього, й я не змогла зняти  у ветеринара їй шви, бо той захворів. Сказав, щоб я з Майєю прийшла через тиждень.

Взяла у чоловіків з підвалу пляшку горілки, ножиці у мене були й пішли ми знімати шви моїй дівчинці. Дівчинка у мене була не маленька, 8 кг. щастя, з кігтями та зубами. Ані потрібно було її потримати за лапи, а мені якось розмочити ці шви та розрізати, познімати. 

Прийшли до дому, стоїмо вдвох дивимося на Майку, думаємо, як ми зараз будемо проводити цю спеціальну операцію. Кажу так…. давай спочатку бахнемо, щоб прицілбув точнішим й погнали… Так й зробили…

Взяла цю горілку, облила повністю живіт Майкін, Аня тримала її за передні лапа, так, щоб та стояла на задніх й я бачила повністю її живіт при світлі з вікна. Попросила у Майки вибачення наперед, вона все зрозуміла стояла як вкопана, не дьоргалася. Все пройшло добре, я все розрізала, повитягувала, ще раз залила горілкою, йодом. Тепер я маю досвід знімання швів з тварин у підпільних умовах.

Стало темніти на вулиці, пішли у двір до підвалу. Там приїхали перші волонтери з продуктами для маленьких дітей, засобами гігієни та ліками. У підвалі була родина з 3-х місячним немовлям. Погукали всіх людей з підвалу. Слава Богу для немовля знайшлися й їжа, й підгузки й ліки. Я собі теж взяла ліків, бо чуяла недобре у мене з імунітетом. Ці волонтери написали назви ліків, які необхідні були людям, сказали, що будуть намагатися ще приїхати та привезти.

Хтось вичитав у новинах, що згоріла «Мрія», що росіяни намагаються взяти аеропорт вдруге, йдуть бої в Бучі, Ірпіні. Взагалі було гучно, все гриміло, бахало, барабанило навкруги. Було ясно, що дуже скоро колона, яка йде з Чернігова дійде до нас. Юля з Вовою погукали до них. У них було у холодильнику десь біля 10 кг. гомілок курячих та крилець. Потрібно було допомогти їх замаринувати та посмажити. Чоловіки біля підвалу на дитячому майданчику почали облаштовувати вогнище де можна щось приготувати поїсти чи нагріти воду.

У підвалі вже на постійні основі було приблизно 30 людей з них 7-10 дітей різного віку. Там вже було прибрано, люди облаштували собі місця для ночівлі, в окремій кладовці влаштували туалет у вигляді відра, яке виносили щоранку. Домовилися, що всю їжу яка у кого є й від волонтерів будемо нести сюди та робити їсти на вогнищах. Взагалі відчувалось якесь підняття духу у людей, розроблялись плани подальших дій. Де їсти, що пити, куди ходити в туалет, як заряджати телефони. У психології ця стадія має назву «Прийняття», але у деяких продовжувалася панічні настрої. 

Якимось чином змогли трошки підзарядити телефон, щоб хоч якось подзвонити батькам, сказати, що все добре… або не добре…Ввечері знов сиділа на кухні з увімкненим газом. В квартирі було холодно, дуже холодно. Жека спала у зимовій куртці під двома ковдрами. Запустила котів на диван до нас, подумала, що разом нам буде тепліше.

28 лютого 2022 року. Якщо чесно не пам’ятаю з чого почався ранок, але цей день був дуже гучним. Російські війська почали потрошку заходити, до сусідніх селищ й намагатися прорватися через Гостомель, Бучу та Ірпінь на Київ знову. Намагалися будувати понтонні мости, але наші їх вдало зганяли, а тимчасові переправи знищували. 

Появлялися жахливі новини з Бучі, Мощуна, Ворзеля, Бородянки. Говорили, що солдати чи щось схоже на них, заходили у будинки людей, вбивали, ґвалтували, бухали, крали їжу, техніку. Гатили прямо у будинки. Друга спроба захопити аеропорт не вдалася, й тепер ці десантники разом з Кадироівцями голодні й злі блукають по лісах, полях, селах, знищуючи та розстрілюючи все живе й не живе. 

Почали з’являтися відео колони, яка їхала унаш бік. Ставало страшно та моторошно. Як юрист я знаю, що існують правила, навіть на війні, й я знаю точно, що цивільне населення, й житлові будинки вони не мають права торкатися. Але всі докази, відео, повідомлення у чатах давали зрозуміти, що це вже війна не по правилах.

Біля нашого підвалу ми з Женьком змогли напитися гарячого чаю, поїсти те, що зробили наші жіночки. Дай Бог здоров’я та щастя всім тим жінкам та чоловікам, які на морозі в -8, -10 градусів могли знайти дрова, розпалити вогонь, почистити овочі та зварити суп. Воду ми спускали з труби у 10-ти поверхівці. Ця вода залишилися у системі й ми потрошки могли її спускати та використовувати. Також була технічна вода на будівництві.

Головним завданням для чоловіків цього дня та й наступних теж – знайти соляру для генератора. Почали зливати дизель з автомобілів, які залишилися у ЖК. Але більшість цих авто були на бензині.

Прийшли чоловіки з домів, що я назвала нашою фортецею. Принесли їжу, засоби гігієни. Сказали, що вони будуть включати генератор з 13.00 до 15.00. Ми можемо прийти зарядитися. Також розповіли, щовранці був бій на центральній вулиці. Росіяни намагалися проїхати до мосту, але отримали по зубах. Були трупи, валялись на дорозі. Зараз росіяни від’їхали трошки назад до Гостомельської селищної ради.  

Аня з Катею не виходили, значить їх вже забрали до Бучі. Спробувала подзвонити, але не було зв’язку. Женька засумувала, бо тепер не буде її ЛПшкі (це у них такі прізвиська). 

Пішли з Юлею та Вовою заряджатися у будинки, що стояли на в’їзді. Стояли чекали годину, або півтори. Там люди організували дуже гарні столи з переносками, щоб всім хватило місця. Телефонів було багато. 

Після обіду почався знову бій на центральній вулиці. Ми сиділи в підвалі, тільки чули вибухи, гуркіт техніки, автоматні черги. В цей день був бій також в полі за нашою 10-типоверхівкою. Ми розуміли, що вони б’ють по будинку з боку поля, а також на центральній вулиці.

Як трошки стихло вийшли з підвалу. Оцінили збитки та пошкодження. У деяких людей вже були розбиті вікна. Також було влучання у 10-типоверхівку, що стояла на в’їзді. Десь у районі 8-10 поверху зі сторони селищноїради горіли квартири. Я подумала, що випадковістю це влучання назвати важко. Я звичайно не військовий експерт, але якщо бій йде по вулиці то ціляться й стріляють в бік вулиці, а не як у 8-9 поверх будинку який стоїть навіть не на дорозі а праворуч. Стало ясно одне. Те, що пишуть люди з Бучі, Мощуна та інших селищ – це правда. Вони почали вже бити по чому хотіли, просто навмання. Через 20 хвилин знову вибухи й стрілянина. Тепер вони вже влучили у 7-8 поверх іншого будинку при в’їзді. Там теж вже горіло декілька квартир. Таке було враження, що вони стояли біля нашого Гостомельського гелікоптера, або трошки ближче й просто бабахали куди прийдеться.

Про евакуацію не йшлося. Були новини, щолюдей, які пішки перетинають річку Ірпінь обстрілюють. Не дають вийти. Дзвонили друзі, студенти, батьки моїх учнів, дзвонили та писали всі, хто знав, що я в Гостомелі. Тільки група «Одноклассники Мой-Уруста» мовчала. Всі мої друзі з Росії мовчали. Я щось намагалася написати їм, я намагалася написати своєму найкращому другу дитинства, який останній час працював начальником військкомату в одному з селищ Магаданської області. Але зворотного зв’язку не було. Трошки пізніше я виявила, що мене взагалі видалили з групи. Потім вже…. вони будуть писати, що це не так, що ніхто мене не видаляв. Але факт залишається фактом. 

Ввечері в квартирі у мене вже не було газу. Одне вікно у спальній розбито. Якась залізяка лежала на Женіному письмовому столі, що стояв поруч з вікном. Через вікно у кухні побачила, що квартири у передніх домах вже майже не горіли. Знайшла свічку, пішли з Женьком у ванну, щось поїли. На вулиці вже майже не бабахали, можна було ризикнути лягти спати. 

У квартирі було холодно…

1 березня 2022 року. Одразу пішли до людей у підвал напитися гарячого чаю. В квартирі було холодно, на вулиці ще холодніше. Але у квартирі та в підвалі хоч ноги не замерзали.

Знову бахають дуже гучно, дуже близько. Взагалі я помітила, що росіяни просинались біля 7 ранку. Якось я вже звикла до 07.00 тиша й можна вийти на вулицю чи щось зробити вдома, а після 7.00 потрібно йти у підвал, бо стає небезпечно. 

Люди кажуть, що на будівництві сидить снайпер, тож потрібно дуже обережно поводитися у квартирі. Не ходити перед вікнами зі сторони недобудови. Та й взагалі від підвалу нікуди не відходити, особливо за наші будиночки. Зварили суп з того, що було. Нагодували дітей.

Женя спитала мене : «Мамо ну коли вже наші прийдуть?». Кажу не знаю, вони не можуть зараз прийти тому, що мостів нема. Було видно, що вона вже втомилася. 

Прийшли чоловіки з передніх домів. Знов принесли нам їжу та засоби гігієни. Сказали, що генератор будуть включати десь з 12.00. Розповіли, що вчора після бою валялись трупи на дорозі. Наші, не наші, цивільні. Росіяни їх позбирали й кудись вивезли.

З’явилися собаки… Голодні собаки, господарі яких поїхали, а їх випустили з двору. До насзабігав Алабай та ще якась велика собака. Видно було, що собаки починають шукати їжу, а так як ми готували – вони, звісно, забігали до нас на запах.

Я подумала, що потрібно обережно йти на підзарядку та вертатися, бо бігаючий голодний Алабай, якось не добрий знак… 

Після 10.00 почалося пекло… Просто справжнісіньке пекло. Почали обстрілювати наш ЖК. Усюди бабахало, гуркотіло. Били по домах, жилих, не жилих, байдуже. Це відео мабуть облетіло весь світ. Воно було знято нашим сусідом з будинку, де був наш підвал. 

В цей день постраждали майже всі будинки ЖК «Покровський», на відео тільки частинатого «Піз…ца», який вони нам влаштували  в цей день. Вони навіть влучили у кран за моїм будинком, але на щастя збили тільки каретку, яка улетіла в початок стріли. Майже весь день ми просиділи у підвалі, слухаючи цю канонаду.

В переривах на 1-5 хвилин ми могли висунути голови з підвалу, щоб покурити. Я завжди боялася, що я вийду в наступний раз, а мого будинку вже нема. Жека сиділа з дітьми, вони у щось намагались гратися. 

Все було схоже на якусь помсту. Було зрозуміло, що в будинках жилих, а тим паче не жилих не було нікого. Ні українських солдат, ні диверсантів, ні цивільних людей, ні бойових тварин чи птиць. Навіть тарганів там не було. Особливо в тих будинках, які тільки но здалися. Всі літо та осінь люди робили там ремонти, чекали покибудівельники проведуть газ, воду, електрику. Мріяли з весни засилятися. Наші будинки були наче картинка, всі прибрані, пофарбовані, плиточкою виложено усі доріжки. Мабуть це нам було за те, що не можуть взяти Київ...

Важко було дивитися на дівчину з 3-х місячною дитиною. Вони разом з чоловіком та її мамою намагалися якось впоратися з малим, заспокоювали, коли дуже гучно бабахало. Я згадувала себе, коли Жені було 3 місяці. Дуже важко….

Надвечір змогли приготувати щось поїсти. Якщо мені не змінює пам’ять, у цей день між прильотами та вибухами, перебіжками у підвал, наші чоловіки посмажили м’ясо, яке залишилося у людей після розморожування холодильників. Діти змогли поїсти. Без хліба звісно… Хліба на той день ми вже не бачили 5 днів. 

Ввечері повернулися до квартири. Сиділи у ванній. Жека повторювала номера телефонів бабусі та моєї сестри. Спитала : «Навіщо?» Я сказала : «На всяк випадок…». На всякий випадок я також написала її реквізити, та адреси з номерами телефонів родичів на якомусь папері. Положила їй в карман в куртку. Теж на всяк випадок…

2 березня 2022 року. На ранок була тиша… Вийшли з Жекою, Юлею та Вовою на вулицю з нашого під’їзду. Біля нашого дому стояв Мер Гостомеля, з якимись чоловіками. Вони привезли гуманітарну допомогу. Були продукти, засоби гігієни. Привезли заморожене м’ясо. Мені здалося, що це були ноги барана. Ці ноги нас потім дуже гарно виручили, тому, що ми з них могли варити супи.

Мера Гостомеля я знала, але не особисто. Пару раз зустрічала його в нашому Ліцеї. Чомусь деякі люди в Гостомелі його не дуже любили. Я пам’ятаю, що в той момент, дивлячись на нього, я подумала : «Не втік, залишився тут, допомагає, спілкується з людьми. Мабуть так повинен робити кожен Мер свого міста чи селища». Виглядав він втомленим, але це й не дивно. Ми всі буливже дуже втомлені, розгублені, боялися кожного звуку.

Було холодно, випав сніг, мороз градусів 8-9. Я нагріла води на кострі та повернулася до квартири. Помила Жеку. Потрібно було дотримуватися гігієни. Хоч якось… 

Знову обстрілюють Покровський. Знов по всім будинкам влучали. Було вже чутно автоматні черги та одиничні постріли. На будівництві сидів снайпер чи снайпера. 

В моєму будинку на п’ятому поверсі (над моєю) мансарда, велика квартира. В ній жила жінка та троє її дітей. Двоє вже дорослих хлопців – близнюків та ще один хлопчик років 8-9 з ОП. 

Снайпера обстріляли їх квартиру, тому що побачили як ті ходили перед вікнами. Стало вже зовсім небезпечно вертатися у квартиру.

Цілий день знову були у підвалі. Один чоловік пішов за будинок й в нього вистрелив снайпер з недобудови. У ногу, куля пройшла на виліт. Цього чоловіка звали Едік, а його дружину Іра. Люди затягли Едіка у підвал, розмістили його там. Надали першу допомогу. Всі шукали методи та засоби, щобце зробити. Один хлопець дзвонив своїй мамі, яка була чи доктором, чи медсестрею й вона йому розповідала, як й що треба роботи. 

Люди вже боялися кудись відходити від підвалу, дітей не випускали. В цей день по нас працював снайпер. Для нього ми були як на долоні, тому що з недобудови до наших будинків було якихось 70-80 метрів. Я й досі не розумію, чому він вистрелив у Едіка тоді. Чоловік просто зайшов за будинок по зрозумілих причинах. Можливо він просто хотів нам таким способом повідомити про себе, щоб ми поводилися обережніше. Не знаю…

Ніч провели у підвалі свого під’їзду, тому що страшно було повертатися до квартири. На щастя Вова з Юлею та іншими нашими сусідами по під’їзду все там облаштували. Там були матраці, покривала, подушки. Було тепліше ніж на вулиці. 

Заснути не могла… на ніч все гриміло, бабахало… Потім, наче заснули.

3 березня 2022 рік. В той день я думала, що він найстрашніший з усіх… Я була не права. Найстрашніший день ще попереду…

Зранку в дворі наших будинків стояли три танки. Хтось сказав мені, що це не танки а БТР, або ще якісь модифікації цієї страшної військової техніки. Але я їх всі називала однаково. Танки стояли, але нікого біля них не було. Таке було враження, що вони сховані. Були припарковані обережно. Чиї танки сумнівів не було, тому, що на них були позначки «V» та «Z». Ми з сусідами обережно обійшли наші будинки, але біля танків дійсно нікого не було. 

Було тихо, навіть вийшло сонечко. Бій знову почався біля 11.00 ранку. Росіяни почали захоплювати наш ЖК. З вікна ми бачили, як група військових спочатку зайшла в недобудову за краном. Вони обійшли, перевірили всі поверхи.  Хтось сказав, що росіяни вже зайшли в передні дома. Ми вирішили спуститися у наш підвал. Коли виходили  -  бій йшов вже на вулиці між нашим домом та 10-ти поверхікою. Стріляли з усіх видів зброї. З ким вони вели такий запеклий бій я не знаю, адже ні українських військових, ані когось схожого на них я за весь час не бачила. Тільки цивільні людиДесь у мене залишилися два аудіозаписи з того дня. Ми сиділи з Женьком у під’їзді, а на вулиці йшов бій. 

Дуже обережно спустилися у підвал, зігнувшись, щоб у вікно нас не було видно. У однієї дівчини з 10-ти поверхівки був ще працюючий телефон з інтернетом. Ми бачили через камери, як російські війська вибивають вхідні двері, сідають у ліфт. Їх було реально багато. Тоді ми нарахували 25 військових, але насправді їх було набагато більше. Люди у чаті написали, щоб ми мовчали, й нічого не писали, тому, що нас можуть знайти. Всі були дуже налякані. В нашому підвалі жіночки боялися навіть дихати. 

На вулиці трошки затихло. Нам надоїло сидіть  у підвалі й ми знову піднялися на другий поверх до Юлі в квартиру. В підвалі залишилося троє дорослих та одна дитина. Закрили двері квартири та сиділи у кімнаті. Діти щось малювали. В квартирі у нас було 4 дітей та 6 дорослих. Ми не розмовляли. Просто мовчки сиділи. Почули якійсь звук, але наче не стрілянина, а щось інше. Не зрозуміли, що це таке….

Так пройшло ще десь 15 хвилин. Звук був зсусіднього під’їзду дуже гучний. Ми з Юлею подивилися одна на одну. Ми не могли зрозуміти, що це за звук. Вже потім ми дізналися, що це вони вибивали двері у сусідів. Просто всі двері починаючи з першого поверху до п’ятого. 

Стук в наші двері. Ми затихли, серце колотало наче заячий хвіст. Діти завмерли, як в грі «Замри у позі». Там була одна з жінок, що залишилися у підвалі. Вона сказала, щоб ми відкрили двері й не боялися. Разом з нею було чутно голос чоловіка, який сказав, щоб ми виходили. Юля крикнула їм «Ребята у нас дети». Чоловічий голос разом з жіночим сказали, щоб ми не боялися. Ми відкрили двері. За дверима стояли російські солдати…. Їх було чотири чи п’ять, я не пам’ятаю. Всі з автоматами… Ми отримали команду виходити по одному й вставати біля стіни. Ми всі вийшли, встали біля стіни. Діти не боялися. Військові нас порахували, сказали, щоб ми не нервували, вони нам нічого не зроблять.

Попросили віддати телефони, у кого були. На щастя я свій телефон залишила у квартирі, тому, що він не працював, був повністю розряджений. Всього на нашу компанію вони забрали 3 телефони. Сказали, щоб забули про них. Я змогла роздивитися військових. Говір був дуже мені знайомий, спочатку я не зрозуміла чому, але піднявши очі я побачила двох дебелих бурятів чи якутів.  Вони трошки схожі між собою, буряти, якути, чукчі. Мала мені сказала на вушко : «Мама це що китайці?» Кажу ні, це мабуть – буряти, є така республіка Бурятія. 

Нас спитали чи є хтось ще в під’їзді. Ми сказали, що тільки на четвертому поверсі дядя Вова, наш двірник та сім’я намасандрівському поверсі. Попросили, щоб хтось з ними пішов показав, аби вони не вибивали усі двері. 

Я погодилася піти, тому що з жінкою з п’ятого поверху спілкувалася тільки я. Вони взагалі сиділи весь час в квартирі. Піднімаючись з одним з бурятів на поверхи він мене спитав : «Вы что живете в подвале?» Я кажу : «В последние дни да, в квартирах небезопасно». На третьому поверсі нікого не було, я сказала, що всі звідси виїхали. На четвортому поверсі я постукала у двері до дядька Вови, попросила його виходити та не боятися, щоб не виламали двері. Потім ми дійшли до двері в мою квартиру. Кажу, що це моя квартира. Бурят спитав чи там нема нікого. Я кажу : «Там есть только два моих кота по 10 кг. каждый. Могу открыть показать, но они голодные, злые, хотят мяса». Бурят погодився, що краще відмінити знайомства з неадекватними котами. Я умовила жінку на 5 поверсі відкрити двері, показати квартиру.

Після цього ми повернулися до Юліноїквартири. Було десь 18.00, ми вирішили вийти на вулицю до людей у великий підвал сусіднього будинку. Коли ми вийшли з під’їзду я не повірила своїм очам. Біля кожного парадного наших будинків та 10-поверхівки стояли танки. Їх було десь 10-12. Вони стояли впритул до будинку. Між танком й будинком подекуди не було й 50 см. В нашому будинку в сусідньому під’їзді вони БТР вирвали решітку з квартири на першому поверсі, й влаштували там собі штаб. 

Росіяни сказали, щоб ми взяли теплі речі, їжу, воду, спускалися у підвал й сиділи там, бо можуть обстрілювати. Кажуть «Ваши узнают что мы тут и могут обстреливать». Я тоді подумала : «Як вони можуть обстрілювати, коли ви танки поставили біля будинків так, що не можливо не влучити в танк, щоб не постраждав будинок». 

Ми узяли їжу, те що у кого було, якусь свічку й залізли всі в наш маленький підвал. Нас там було 10 дорослих та 5 дітей. Укутались хто як міг, щось поїли, нагодували дітей. Тут як в якомусь фільмі жахів… бабах, солдати закрили двері в підвал. Ми не зрозуміли спочатку, тільки потім ми побачили, що нас закрили, замотали дротом ручку двері й підперли якоюсь важкою залізякою двері, щоб ми не могли їх відкрити. У однієї з наших дівчат почалася паніка. У неї клаустрофобія. Ми намагалися її заспокоїти, говорили, що  у нас є вихід з підвалу в інший під’їзд, але це все було марно. Її протрусило всю ніч.

Жека вмостилася й заснула. Ніч була тихою, ми чули, що росіяни наверху у квартирі теж лягли спати. Цієї ночі було дуже тихо. Я, Юля та інші наші жіночки всю ніч намагалася вгамувати дівчину, яку трусило від страху, що ми закриті.

4 березня 2022 року. Наша дівчина дотрималася до 6.00 ранку та почала намагатися відкривати двері. Дуже старанно, наполегливо… Вона це зробила! В паніці у тебе просинається якась неймовірна сила. 

Ми вилізли з підвалу й піднялися до наших квартир. Ми з Женяшей пішли до дому, чимось нагодували котів. Вирішили йти до підвалу на вулицю, пити щось гаряче. 

Вийшли з під’їзду. Танки нікуди не зникли… росіяни також… Біля нашого парадного стояли двоє. Один з вчорашніх бурятів, й один новий… Його я вчора не бачила. Видно було, що він якійсь командир чи щось в цьому дусі. Я його обізвала «командир», незнаю чому, але він мені був схожий на адекватного військового… Високий, здоровенний чолов’яга, моїх років. Взагалі ці росіяни не були схожі на тих солдатів, яких в той момент брали у полон та транслювали відео по інтернету. Ті були якісь малолітні сопляки… До нас зайшли такі собі добротні, здорові, в «гарній» екіпіровці військові. Було видно, що це якійсь елітні військові чи десант чи спецназ. У всіх на руці були білі позначки. 

Цей командир звернувся до нас з Женькой (далі перейду на російську мову, щоб краще донести зміст наших з «командиром» діалогів): 

- Доброе утро, сказал он, и улыбнулся. Такой собе спасатель, подумала я.

- Кому как, нам уже 8 дней утро не такое уже доброе.

«Командир» закурил.

Я спитала його чи можна нам піти до підвалу та дитячого майданчика, щоб попити чогось гарячого. Він сказав, звичайно, тільки надіньте на куртку собі та дитині якусь білу пов’язку. Добре, я повернулася до квартири, знайшла біле простирадло, розірвала його та намотала на обидві руки Жені та собі.

Вийшли знову… «Командир» задовільно кивнув головою. 

На вулиці зі сторони 10-ти поверхівок було чутно звуки вибиття дверей. Там в повномурозумінні цього слова вибивали двері та шукали…. Чого шукали? Націоналістів, диверсантів, можливо Бендеру, Зеленського… Щось шукали…

- Вы не бойтесь, мы вас не тронем.

- Я вас и не боюсь, сказала я. 

- А почему люди нас так боятся? – спросил он.

- Ну наверное, потому что мы не ждали вас в гости, а вы приперлись. Да еще и не с хлебом, солью, а с автоматом и на танках. Как люди должны себя вести, если вон в Буче, Ирпене убивают, насилуют, грабят?

- В семье не без урода – выдохнул «командир» и отвернулся, чтобы подкурить.

- Что-то семья у вас какая-то гнилая и уродов до.уя развелось, - сказала я – и немного испугалась реакции.

«Командир» подивився на мене, наче хотів щось сказати чи заперечити, але промовчав. Ми пішли з Женьком у бік підвалу до людей.

Там ми дізналися, що у деяких забрали телефони та розстріляли прямо на дитячому майданчику, декому пощастило сховати телефони та зберегти, але користуватися ними, показувати категорично не можна було під страхом смерті.

Я подумала про батьків. Вчора був першій день, коли я не змогла зателефонувати мамі та сказати, що ми живі. Я уявляла собі, що вони переживають, але ніяк знати про себе у наступні 4 дні я не могла.

Наш генератор забрали, та ще й перерізалидріт у двох місцях, щоб ми  не змогли ним користуватися… 

Люди кажуть, що вбили Мера Гостомеля, але чи правда це, чи ні ніхто не розумів… поки що.

Було тихо, ніщо не бабахало, та не стріляло. Тільки звуки у будинках від того, що там вибивали двері. Десь  у 14.00 годині деякі росіяни сіли на два танки та поїхали.

З передніх будинків (Фортеці) прибігли деякі люди й сказали, що можна виїхати у бік Білорусі. Начебто російські військові дали добро та сказали, що дадуть зелений коридор, але тільки на Білорусь. Людям потрібно було подумати, хто хоче поїхати, бо було не багато часу на збори. Потрібно було знайти працюючи автомобілі з бензином, обмотати їх білою тканиною. Деякі з наших сусідів від жаху та розпачі погодилися й поїхали. 

Мені не було до кого їхати у Білорусь. Це було дуже небезпечно, їхати через окуповану територію, з неадекватними військовими та ще й вночі. Ніхто не давав ніяких гарантій. Ми хвилювалися за тих, хто поїхав, але, забігаючи наперед, скажу, що вони такі добралися до Білорусі. Люди казали, що навіть бачили, що у них брали інтерв’ю, де вони щасливі розповідали які вони вдячні.

Всі ми розуміли, що насправді ніякого щастяу них не було, просто по іншому вони не могли сказати перебуваючи на території країни, яка допомагає влаштовувати жах в наших домівках.

Надвечір я спитала у «командира» чи можна, щоб ми з дитиною пішли ночувати до квартири. Він сказав, що можна, що поки вони тут ніхто обстрілювати та бомбити не буде.

Звісно… подумала я. Спали з Женьком з котами у квартирі. Цієї ночі мене та Женю просто відключило. Ми змогли насправді виспатися…

5 березня 2022 року. На вулиці та в квартирі було дуже холодно. У нас постійно замерзали ноги та руки. Ми могли лише грітися біля вогнищ. Під одним з вогнищ була металева пластина, на яку можна було встати й погріти ноги. Ми по черзі так вставали й грілися. 

 Військові у 10-ти поверхівці щось продовжували шукати… Було чутно автоматні черги. Як потім вияснилося вони просто так гралися. Розстрілювали майно у людей в квартирах… Людей з великого підвалу до дому не пускали. Тільки деяким пощастило попасти до квартири, щось забрати. 

Одна жіночка сказала, що у неї в квартирі все перевернуто й розстріляно, навіть дзеркало у кімнаті. Хлопець сказав, що у нього зник фотоапарат. Комусь розламали ноутбук, телевізори. Взагалі поводилися як свині. Але одне рятувало… Нас вони не чіпали. Ми могли варити їсти, спілкуватися на вулиці, навіть могли пройтись поміждомами подивитися на наслідки нашого спасіння так би мовити…

«Командир» сказав мені, що йому теж це все не потрібно, але у нього є наказ й завдання. Розповів мені, що у нього є сім’я, троє дітей. Наймолодшій донці, як й Женькі 8 років. 

- У меня задание и приказ, что я могу сделать?

- Не выполнять заведомо незаконный приказ конечно не вариант? – спросила я.

- И потом с клеймом всю жизнь ходить или в тюрьму, а у меня семья, трое детей, я всю жизнь прослужил в армии.

Я не знала, що йому відповісти.

Женька спитала у нього чи можна їй підійти роздивитися танк. Він дозволив. Женька з великою цікавістю підійшла до машини, подивилася на дуло танка. В руках у неї була Утя. Це могло б бути дуже наглядне фото. Дитина з іграшкою в руках, вже вся в забрудненому одязі дивиться у дуло танка. 

Мені все ж такі було дуже цікаво, що ж їм там наговорили про нас, яка у них була мотивація.

- Так вы значит пришли нас спасать?

Й тут…. «командир» як почав нести якусь ахінею, що я була просто  у шоці. Я звісно знала, що кажуть по російському телебаченню, що таке пропаганда й т.д., але я не думала, що все так погано, щонасправді вони вірять в те що кажуть, вони дійсно вірять в це!!!

- Ну нам сказали, что тут унижают русскоговорящих, что вам навязывают какие-то фашиско - националистические идеологии, что вы скоро сами на нас нападете и чтобы этого не допустить нам надо что-то делать. Ваша власть хочет вступить в НАТО, а нам этого не надо. И вообще Президент у вас наркоман. Я стояла, слухала його, думала, що й як мені можна йому на це відповісти… Вирішила почати з реальних прикладів.

- Вы семью с пятого этажа уже в третий раз здесь спасаете. Они убежали от вас с Луганска в 2014 году в Нагорный Карабах к родственникам. В Нагорном Карабахе вы их второй раз спасли. Теперь они здесь купили квартиру, так вы сюда пришли их спасать, третий раз. Я русская наполовину, выросла в России, говорю на русском, мой ребенок говорит на русском даже в школе. И пока вот вы мне не сказали, что меня тутунижают, я об этом и не догадывалась. И вон там вот, - показала ему на 10-этажку где были слышны звуки выбивания дверей – они видно тоже спасают обиженных и униженных сейчас? Или может они там НАТО ищут?

«Командир» нічого мені не сказав. 

Женя вже обдивилася повністю танк та сказала, що хоче піти до дітей. 

Люди попросили росіян надати допомогу Едіку, тому, що він не міг взагалі вставати на ногу. У військових був свій медик військовий. Він прийшов та спустився у підвал подивитися на Едіка, а інший солдат з автоматом залишився біля підвалу.

Наші чоловіки почали намагатися з ним поспілкуватися, щось довести. Він мовчав. Зробили Едіку перевязку, щось дали, розповіли Ірі, що потрібно робити. Подробиць не знаю.

Спали у квартирі, вночі було тихо… Та й взагалі ці 4 дні більш, менш було тихо…

6 березня 2022 рік. Цей день мені запам’яталася як один з найспокійніших. Якщо не брати до уваги, те, що я вже три дні не виходила на зв'язок. Я просто не уявляла, що зараз переживають мої батьки, рідні та друзі. 

Росіяни кудись уїжджали, потім поверталися. Женька виглядала з-за будинку й на кожний танк питала : «Мама це наші? Коли вже наші приїдуть?»

Ми, як й завжди грілися на металевій пластині по черзі. Розповіли один одному вже мабуть всі наші історії, все життя. Я познайомилися з сусідкою з першого парадного мого будинку. Її звали Інна. Якось з нею було легко спілкуватися. Така ж оптимістка й жартівниця, як я. Навіть коли було дуже тяжко, холодно - ми якось намагалися не впадати у відчай, ще могли пожартувати. Вона мені розповіла, що якась її подруга спитала у неї : «Як ми знаємо, коли йти у підвал? Адже сирени  у нас не було». Це було дійсно смішно, коли обертаєшся, й дивишся на танки, які у тебе за спиною. Кажу, що потрібно відповідати так : «Коли дуло танка дивиться тобі у лоба, тоді вже потрібно бігти». 

Вийшов «командир» з 10-поверхівки, погукав Женю. Женя побігла до нього. Він вручив їй «сухий пайок», великий паперовий пакет з зірочкою. Женька зраділа, вона не зрозуміла, що то їжа, вона подумала, що це якісь подарунок. Хотіла одразу йогорозкрити, але «командир» сказав їй, що потрібно йти до дому й там розпаковувати. 

Ми пішли до квартири, розкрили той сухпай, розчаруванню Жені не було меж))). Там була їжа, а не подарунок) Їжа була така собі, у мене Женька дуже примхлива щодо їжі. Гречана каша з м’ясом, чорний шоколад, повидло, сухий чай, кава, ще якась каша, ще якесь м'ясо, сухий спирт, печиво.

Жека з’їла повидло, каша з м’ясом сподобилась котам. Чай зі смородиною я залишила собі, тому, що досі мала простудні ознаки. Все інше зібрала в пакет та винесла до підвалу, залишила біля всієї їжі, сказала нашим хозяюшкам, що можна покласти наступного разу до супу. Там жиру було більше ніж тієї каши з м’ясом.

Ввечері коли йшли до квартири знов зустріли «командира» з бурятами. Я так зрозуміла, що командування жило у нашому будинку, а всі інші смертні у 10-ти поверхівці. 

«Командир» спитав мене звідки я родом. Я сказала, що народилася я в Україні, але мій дід родом з Ульяновска, а бабуся з Ленінграда. «Командир» здивувався.  Як він сказав, цей полк виявляється або весь, або половина був з Ульяновска. Також він сказав, що вони скоро передислокуютьсяближче до мосту… Було видно, що вони чогось чекають чи шукають.

7 березня 2022 року. Ми дивилися на них й думали : «Коли ви вже підете?». Вони також дивилися на нас й думали : «Коли ми вже підемо…». Вони відчували настрій людей й те, що ми їх насправді не чекали й не дуже раді бачити. Вони бачили у що перетворили наше спокійне життя. Вони дивилися на наших вже брудних дітей, які їли на вулиці якусь «похльобку», яку важко було назвати нормальною їжею. Але дякувати Богові та нашим жінкам, що у них була хоч така їжа. Можливо у них, навіть проснулося почуття сорому, або ще якісь людські почуття. У росіян були проблеми з постачанням продуктів, тому, що люди казали, що вони шукали та забирали консерви та іншу їжу з квартир. Казали, що пили алкоголь, який знаходили, але я не буду писати того, чого не бачила… Я не бачила їх п’яними.

Наш двірник, дядько Володя, мій сусід погукав нас з Женькою до себе у квартиру. Дуже дивакуватий дідок, але добряк, запасливий добряк. У нього вдома була Мівіна, яку Женька захом’ячила за дві хвилини. Навіть за добрих часів така їжа у нас вдома рідкість. Я не дозволяю її часто їсти. Так… інколи, коли Женька дуже попросить, я могла купити. А тут!!! Мама дозволила, та ще дві пачки разом. Ми стояли дивилися з вікна на склозавод, який вцей день дуже горів. Дядько Володя сказав, що там постійно, щось горіло, а сьогодні вони вже добили його. 

На вулиці було ще холодніше ніж вчора. Знову гріли ноги на пластині та пили гарячий чай. Четвертий день я не могла зателефонувати нікому. Знаючи моїх батьків, я подумала, що вони нас вже поховали. 

Одна дівчина набралася сміливості й запропонувала «командиру» зробити нам подарунок на 8 березня й піти. 

Ще одна ніч в невідомості.

8 березня 2022 р. Чи то дійсно зробили нам подарунок, чи щось у них трапилося, але вони поїхали саме 8 березня приблизно о 9.00 ранку. До того мала розмову з «командиром».

Він спитав у мене, чи є якась можливість нам виїхати звідси. Я сказала, що поки не домовляться за «зелений коридор» нема. Він сказав, що наші та ваші якраз зараз домовляються.

- Должны договориться, потому что до 13 числа здесь не должно быть никого, поэтому скоро вас должны вывезти. 

- Дай Бог – сказала я.

- Там за нами идут не очень хорошие товарищи, вам надо как – то выезжать, если будет возможность сразу выезжайте. До 13 марта здесь никого не должно быть – повторил он.

Вони зібралися за 15 хвилин. Їм завезли хліб у великих зелених мішках. Хліба було дуже багато, вони його вантажили на БТР. Передвиїздом до нас підійшов «командир» й вручив дві буханки хліба. Я подумала : «Вот жлобяри, у них вон повний танк того хліба. Мишків 25 я нарахувала, а він тільки дві буханки дав». Але й на тому так би мовити дякую. У дітей було свято!!! Вони вперше за стільки днів наїлися хліба. Той хліб ми розділили на два дні й роздавали тільки дітям. 

Коли вони поїхали, люди трішечки розслабилися, почали діставати телефони, намагалися телефонувати рідним, але не було зв’язку. Я побачила старенький телефон у однієї із жіночок. Попросила у неї телефон, щоб подзвонити мамі. Вона сказала, що я можу дуже обережно піднятися на четвертий, п’ятий поверх та спробувати подзвонити, але дуже швидко, бо у неї було на телефоні тільки 20% зарядки.

Мабуть від стресу, або з переляку, я забула всі номера телефонів. Я набирала телефон мами, але не було зв’язку, або брав трубку якійсь чоловік. Я дуже швидко почала думати кому я можу зараз зателефонувати, намагалась згадати телефон сестри (ми жвчили його з Женею), але марно. Залишився тільки один номер, який я чомусь пам’ятала. Це був номер мого колишнього чоловіка. Я набрала його номер та попросила зателефонувати моїм батькам й сказати, що ми живі. Я дуже сумнівалась, що він це зробить, з огляду на наші стосунки останнім часом.

Вже коли я повернулася до підвалу та віддала телефон, я подумала, яка я дурна!!! Я пам’ятала дуже добре телефон однієї із своїх найкращих подруг. На щастя я змогла ще випросити один телефон у наших людей та зателефонувала Люді. Попросила її знайти мою маму у ФБ та якось зв’язатися з нею. Вже по закінченню розмови я згадала, що у Люди сьогодні день народження, з чим її й привітала. 

Й зараз я тебе вітаю моя дорогенька подруженька Людмила Леовочкина з Днем народження. Я знаю, що ти читаєш це)))

Інна сказала, що можна спробувати трошки підзарядитися в її машині. Я взяла свій, на той момент вже 5 днів відключений телефон, й ми пішли на парковку намагатися заряджатися та послухати хоч якійсь новини. Женя залишилася біля підвалу на дитячому майданчику. 

Стоїмо біля машини, з неймовірною надією дивимося на телефони, які повільно набирають заряд. Мій телефон змогли зарядити на 5% - це було щастя!!! Інна намагалася знайти якійсь втішні новини по радіо, але за нас наче всі забули, ніяких перемовин, ніяких «зелених коридорів», або евакуації….

Наші надії, сподівання та радість від нарешті включених телефонів обірвав свист… Такий свист я чула вперше… Це було як в якомусь фільмі, але це було не як, а наяву. Єдине, що ми встигли зробити, це зігнутися та якимось чином стрибнути у бік будинків, підвалу. Звук вибуху, це були наші будинки, але який з них я не встигла зрозуміти. В той момент я бігла, дуже швидко бігла у підвал. Ще один свист, вибух, ще один свист. Всього їх було три. Коли я добігла до підвалу, подивилася на людей у всіх був жах в очах. Ми дійсно ці свисти чули вперше… Я почала шукати Женю. Я знала, що наші діти вже навчені, якщо щось – бігти у підвал. Женя не відповідала мені. Я погукала ще раз, але нема відповіді. Я почала питати  у людей хто бачив Женю, але люди з переляку взагалі нікого не бачили… Мабуть у ті 20 секунд, що мені не відповідала Женя у мене трапилася перша панічна атака. Мене почало трусити, всю трусити, підкосилися ноги, я почала задихатися. Тут вийшла Женя з дальнього кутка підвалу. Каже, я дуже злякалася, забігла далеко й не чула як ти мене гукаєш. Це був п…., в самому найгіршому варіанті, в якому він може бути. Я сіла на стілець у підвалі, Женька обіймала мене, а мене всю трусило й не вистачало повітря. Мене попустило десь через 30 хвилин. 

Люди сказали, що Гостомель став «містом – героєм». Дякую звичайно, але на той момент ця новина якось не радувала(((

Більше в той день свистів не було, прильотів теж не було. Наші чоловіки навіть знайшли десь шампанське та привітали жінок з 8 березня. В той день я змогла нарешті поговорили з мамою, сестрою та подружкою з Дніпра, яка вже почала мене шукати через ФБ. 

Потім я дізналася, що мене з Женею вже шукали всі мої друзі : з Дніпра, Кременчука, Києва, мої студенти також вже зв’язувалися з волонтерами та навіть із спецназом. Дякую Вам всім мої хороші, я це пам’ятаю та вічно буду вдячна!!!

9 березня 2022 рік. У цей та наступний день, мені здається з нами був Бог, всі святі, й всі хто нас оберігає з того світу. 

Цей день почався як завжди з гарячого чаю. До нас прийшов Батюшка з нашої Церкви, розповів про сумну долю нашого Мера. Сказав, що насилу випросив тіло вбитого та поховав його на території Церкви.

Хтось сказав, що начебто збираються евакуювати людей з Бучі сьогодні біля колонії. Я подумала : «Ну ось нарешті, може й до нас дійдуть…». Я поняття не мала де знаходиться ця колонія. Казали, що до неї треба було йти 5 км. На вулиці було дуже холодно 13, 14 морозу й вітер. Такий вітер, що пробирало все тіло. Ми попили чаю й попросили Інну спробувати ще трошки підзарядитися у машині, щоб хоч якісь новини знати. 

Якщо Ви думаєте, що щось знаєте про «Дежавю», то Ви нічого про це не знаєте. Стоїмо біля машини, очі наповнюються щастям прямо пропорційно кожному відсотку зарядці на телефоні. Й тут…. Знову свист… знову вибухи, знов ми біжимо у бік підвалу, але у цей день Жека вже сиділа у підвалі й чекала мене зі словами : «Ну що мам, підзарядилася? Завтра ви не підете заряджатися, добре?». Це почуття, коли тобі й страшно, й смішно від дублювання непередати.

Ще трошки побувши у підвалі, приготували поїсти. Діти доїли хліб. Ми з Жекою дуже змерзли, було дійсно холодно, металева пластина не рятувала. Пішли до квартири, лягли на диван, укуталися, як могли, й заснули… Нас начебто вирубило, просто відключило на 3 години. 

Проснулися, вийшли на вулицю. На вулиці була тиша… Я не одразу зрозуміла, що трапилося… Чоловіки біля підвалу дивилися на нас із здивуванням. Питають : «А ви чого повернулися?» Звідки? ми дома були, спали. 

Як виявилося, поки ми так гарно спали, людям хтось сказав, що буде евакуація з Бучі, з колонії, вони всі зібралися, хто на машинах, хто пішки й пішли туди. 

У підвалі залишилося троє чоловіків, Іра з Едіком, ще родина у будинку Таня і Вадік, наш дядько Володя. Й ми з Жекою…. Я була у розпачі, але здоровий глузд та чоловіки намагалися мене заспокоїти. Д.Василь сказав : Нічого страшного, що Ви залишилися, зате будете живі, їжа у нас є, воду теж знайдемо. Як на підтвердження його слів у тому боці куди пішли люди ми побачили двагелікоптери. Вони наче над кимось літали, щось там відбувалося недобре… Я трошки заспокоїлася. Ще більше я заспокоїлася, коли почали приходити новини, що люди так нікого й не дочекалися, автобуси не пропустили, й всі вимушені були чекати наступного дня або на вулиці, або у когось з людей, хто пускав їх переночувати. 

Ближче до ночі повернулася родина з п’ятого поверху. Вони теж намагалися з людьми пройти до колонії, але це було не реально. Вони прочекали 4 години на морозі й вирішили повертатися до дому. 

Ми пішли з Жекою до дому. Жека вже майже спала, а мені не спалося. Хтось наче казав, що мені не можна спати сьогодні. Стук у двері. Питаю хто? Це був дядько Володя. Він сказав, щоб я відкрила двері. Я відповіла, що вже пізно, ми лягли спати й що йому також потрібно йти спати.

Але він був не один. До мене заговорив п’яний, з яскраво виразним акцентом чоловік.

- Открой двери, сука, а то я сейчас их выламаю!!!

Сказати, що я злякалася, це нічого не сказати. 

Але я наважилася відповісти, що я нікому не відкрию двері, й щоб він йшов у дупу. аз буде стріляти.

У Женьки почалася істерика…

Я попросила його йти геть, тому що у мене дитина плаче й він її налякав.

Голос сказав : «ок, сука, сейчас ты увидешь…

Дядько Володя вже забіг у свою квартиру й його не було чутно. 

Цей п’янючий дебіл почав пускати автоматні черги по під’їзду. Слава Господу Богу не в мої двері, а просто йшов униз й стріляв автоматом по стінах, по дверях. Всього він зробив чотири такі черги, й вийшов з парадного. Я подумала : «Дякую Боже», й почала заспокоювати Женю.  

Я лежала на дивані разом із Женею. Вона вже наче заспокоїлася. Я дивилася у вікно, яке виходило у двір, й побачила там якесь світло, чи то як щось стріляло, чи просто пролетіло. Якійсь голос мені зсередини сказав, йдіть у ванну. Я підняла перелякану Женю, взула її й ми пішли у ванну.

Десь через 10 секунд прилетів перший снаряд. Снаряд прилетів у масандрівський поверх. Я почула звук вибуху та звук обрушуючого даху. 

Десь в голові я згадала, що між перезарядами у мене є 20 секунд. Я непам’ятаю, як я схопила дитину, але у наступні 20 секунд ми з нею бігли у наш підвал по темному під’їзду. Це дійсно було дуже швидко, у голові я рахувала секунди. Я правильно порахувала… У момент, коли ми тільки но залізли у наш підвал, пролунав наступний вибух. Я розуміла, що це в наш будинок, адже всі стіни трусилися, але куди вже не було важливо. Ще через 20 секунд третій снаряд й теж десь у наш будинок. Я подумала про сім’ю з п’ятого поверху. Адже вони теж були у квартирі й саме туди по моїм відчуттям були ці прильоти.

Стало  тихо, тільки звук даху та іншого будматеріалу який летів десь у двір. Так ми просиділи ще десь 30 хвилин. Я почула як зверху хтось спускається. Я подумала може це дядько Володя. Але ні… Це була сім’я з п’ятого поверху. Вони були дуже перелякані, сказали, що то їх Господь врятував. Всі три снаряди влетіли у їх квартиру буквально у двох, трьох метрах від того місця де вони сиділи всі. Вони вже прощалися із життям. 

Десь через годину ця сім’я піднялася на поверх вище тому що їх хлопчик з ОП був дуже не спокійний. Він дуже перелякався й щоб якось його вгамувати потрібно було повертатися або у квартиру, або ще кудись.

Ми залишилися з Жекою удвох у нашомупідвалі. Всю ніч я боялася, що повернеться той п’янчуга з автоматом. До чоловіків я теж не могла бігти у великий підвал, адже не відомо хто там був на вулиці, й підвал завжди на ніч закривали. За цю ніч я згадала всі молитви, всіх святих. Я сказала Жені, що якщо хтось прийде, то вона повинна сховатися під покривала з ногами, з головою й навіть не дихати. Я думаю у цю ніч у мене з’явилися перші сиві волосся. 

Ніч, темно, мороз 13 градусів, вітер який постійно відкривав наші залізні двері з неймовірним звуком. Я думала, що я з’їду трошки цієї ночі. Це була найстрашніша ніч у моєму житті.