Спогади дітей

Кирил Король (на момент повномасштабного вторгнення 12 років)

«В мене було класне дитинство: двір, в якому жило багато друзів, дитячий майданчик, на якому весь час вигадувались цікаві ігри, чудовий парк, де я любив кататися на велосипеді і самокаті! Все це, разом з дитинством, я втратив 24 лютого 2022 року, коли мені було 12 років. З того ранку я мав дуже швидко подорослішати, щоб вижити і не виказувати свій страх молодшому брату і сестрі.

Все почалося дуже швидко. Спочатку ранній підйом під звуки вибухів, потім безліч вертольотів, які летіли на місцевий аеропорт. (24 лютого 2022 року)Наступного дня під вікнами мого будинку вже були російські солдати зі зброєю, автоматні черги, БТРи і танки, потім знову вибухи, горить Фора і підрив мосту - останній шанс на виїзд у безпечне місце.(25 лютого 2022 року) В перші дні відчував себе, як у фільмі про бойовиків, бо можна було спостерігати за всім через камери відеоспостереження нашого ЖК. Та вже через декілька днів ні електрики, ні тепла, ні світла, приліт в газову трубу мого будинку, перехід в інший дім по сусідству, перелякані дорослі, паніка - справжній екшн, але, на жаль, не по телевізору…

Найстрашніший день був 5 березня, коли розстрілювали наш ЖК. На той час ми ховалися з сусідами (~20 людей) в ванній кімнаті наших друзів. Все кругом гриміло, горіло, скло сипалося нам на голови, дорослі читали молитви і прикривали руками наші голови, маленькі діти плакали, а я обіцяв молодшому брату і сестрі, що все буде добре. Але розумів , що в такій ситуації це неможливо…

Якимось дивом ми вижили, та будинок вже був непридатний для використання. Було прийняте рішення шукати нове укриття.

В новому місці було вже біля 50-ти людей, тому виживати стало ще складніше: воду і їжу треба було економити. Добре було те, що дітей стало теж більше і ми могли відволікатися на ігри і розповіді цікавих історій. Так промайнуло ще декілька днів. Здавалось, що до звуків вибухів і автоматних черг можна звикнути, а от до відчуття спраги - ні…

Комунікації з навколишнім світом майже не було, телефони давно сіли, та на щастя в новому укритті я знайшов конструктор з мікросхемами, який був колись і у мене. Я знав, що з нього можна зробити радіо. 10 березня з цього саморобного пристрою наша компанія дізналася про зелений коридор!

Це був довгий шлях. Ще колись красиве місце з новими будинками і чудовим парком, за два тижні перетворилися на руїни, які неможливо було впізнати! Згорілі будинки, розчавлені танками цивільні машини, мертві люди на дорозі і тато , що йде попереду і перевіряє дорогу на замінування… це був довгий тяжкий шлях, але ми все ж таки змогли вижити!» 

Топіха Софія (на момент повномасштабного вторгнення 12 років)

«Мабуть, один з найгірших днів в моєму житті був 5 березня 2022 року. То був 10 день війни. Ми прокинулись рано, але ще не спустились в підвал (до війни там просто зберігався "колекційний алкоголь", але війна дала йому нове призначення). Приблизно через годину почався жах. Над нашими будинками щось літало і гуділо, побилися вікна, і декоративна плитка зі стін відвалилася і також розбилась. Тоді я думала, що це найгірше, не здогадуючись, що буде далі… В той момент ми були в туалеті на підлозі, сиділи і молились, щоб все було добре. Коли трішки стихло, ми вирішили спуститись в підвал. Посиділи якийсь час, а потім мама вирішила подивитися, що відбувається нагорі. Через декілька хвилин мама повернулася і покликала вітчима, наказавши мені сидіти на місці. Я очікувала чогось жахливого, в голову прийшло, що щось сталось з котиком, але виявилось гірше. В наш будинок потрапив снаряд, будинок загорівся. Русня бомбила наші будинки, тож картина на вулиці була жахлива. Вогонь, дим, страх … Всередині будинку все вже було чорне, ми ледве забрали сумку з документами, яка була біля дверей і малесеньку тривожну валізку (там було в кожного по парі штанів і по кофтинці). Я просила: "Заберіть Тішку! (папужку)", та вже було пізно. Стьопка (кіт) втік, та ми сподівалися, що з ним все має бути добре, бо ми часто його випускали на вулицю, а долю Масі (кішки) я не знаю й досі. Хочеться вірити, що вона зараз жива і у неї просто нова родина .

Ми (я, мама і вітчим) та групка наших знайомих почали шукати, куди йти. Врешті ми знайшли "бункер" (це був єдиний одноповерховий будинок з міцними стінами) і жили там до 10 березня, в ньому нас було 47. 10 березня ми вийшли з Гостомеля, 11 березня нас евакуювали в Білогородку, а звідти хто куди.

Ми забрали брата з Чернівців (за декілька днів до війни вони з командою по волейболу поїхали на змагання в Тернопіль, а звідки перебралися  в безпечніше місце), а потім поїхали в Австрію, де жили до 8 червня 2022. Потім ми полетіли в Англію, де я й досі живу. Стьопка зараз з моїми бабусею та дідусем, живе і радіє життю. Пройшло вже більше 2 років.

Нарешті наш будинок почали зносити . Ми і сумуємо, і радіємо. Сподіваємось, що скоро його відбудують і нам буде куди повернутися.»

Баранова Ліза (на момент повномасштабного вторгнення 12 років)

24 лютого став для всіх страшним сном, від якого якнайшвидше хотілося прокинутися, я не стала виключенням. Прокинувшись о 5 ранку від слів мами: «Доню, збирайся почалася війна» я судомно почала збирати речі. Паніка, страх та бажання плакати без перестану не покидали голову. Через деякий час почули перші вибухи, а згодом звуки літаків над головою. В першу ніч не спав ніхто, але згодом починаєш звикати до такого «темпу» життя. На 2-3 день вимкнули світло, не було ні води, ні світла, ні опалення. На щастя був генератор, він трішки полегшив умови. Страшно було за друзів, з якими не було можливості зв’язатися, будь-які суперечки чи образи стали зовсім неважливі.

На 9-ий день війни, 5-го березня був найсильніший обстріл за весь час, здавалося, що влучання були саме по тим будинкам, у яких знаходилися люди. Від спогадів про цей момент до сих пір біжать мурахи по шкірі, тоді я вперше подумала, що, можливо, це останні хвилини мого життя. Був приліт у машину сусідів, менше ніж за 3 метри від нашого будинку. Тато намагався автомобільним вогнегасником хоч трішки зупинити вогонь. 

Ми вибралися з підвалу та перейшли до найближчих сусідів, там згодом зібралася майже уся вулиця, близько 40+ людей. Через дві години, ми прийняли рішення тікати пішки через зруйнований міст, з однією сумкою на людину. Двоє військових вивели нас, в подальшому їх було нагороджено, до цього часу безмежно їм вдячна.

Так вдруге за час війни ми врятувалися від «освободителей». Першого разу вони звільнили нас від усього нашого життя в 14-ому році в Донецьку, а тепер прийшли по наше заново збудоване життя в Гостомель…