Корінний мешканець Гостомеля, який евакуював людей з укриття склозаводу

Павло Косуха — чоловік, батько, уродженець Гостомеля, працює на Гостомельському склозаводі 20 років. Вивіз дітей, які були в укритті склозаводу підірваним мостом на підконтрольну Україні територію.

ПРО РІДНИЙ ГОСТОМЕЛЬ

Гостомель завжди намагався відновитися, покращитися, відродитися. Все йшло до того, щоб ми стали найкращим містом, бо раніше були селищем міського типу. Перша згадка про Гостомель датується ще 1494-м роком, я пишаюся тим, що тут живу, мої батьки, діди, прадіди — всі звідси, з Гостомеля, тож це для мене найрідніше місце.

ПРО ПОЧАТОК ВІЙНИ

Коли почалися бойові дії у 2014 році ми допомагали родичам, які живуть на даний час на окупованій території. Тоді взагалі не думали, що щось почнеться безпосередньо тут. 24 лютого 2022 року, коли почули гучні звуки вибухів та літаків —  це була така несподіванка із тривогою.

Ми з дружиною прокинулися, розбудили сина, йому тоді було 15 років і він взагалі не розумів, що коїться. Вирішили не розділятися і разом поїхати й скупитися якимись продуктами, тому що почався ажіотаж. Купили воду, хліб, сухі крупи і найголовніше, ми закупили для собак і котів сухий корм. Думали, що будуть відключення світла, електрики, газу і треба буде до цього готовим. Був дуже активний рух людей та автомобілів, що не притаманно Гостомелю, тож  зрозуміли, що щось таке коїться дуже близько і нас не мине. Коли це все літало, думали, може це якісь навчання, я так собі і дружині казав  — “Не переживай, це якісь навчання, політають, щось собі відпрацюють і на цьому все закінчиться”. Але цього не відбулося. Гелікоптери дуже низько летіли, відчували їх у себе над головою, здавалося, що вони зачеплять дахи наших будинків. З цих літаків летіли такі вогні… І будинки почали загорятися, спалахували пожежі. Куди тепер бігти? Що робити? В армії я не служив, військової підготовки не мав, що саме треба робити ми не знали. Розумієш, що коли стріляють, то треба ховатися вниз і це все, потім багато прийшло з досвідом.

РОБОТА. ДІМ. ОКУПАНТИ

Вранці я ще завіз дружину на роботу і на другу зміну, яка мала розпочатися о 3-тій годині дня, планував іти сам. До обіду на “Антонова” вже були дуже великі пожежі, все диміло, навіть здавалося, що був хмарний день чи то від вибухів, чи від пального, була гарь і темрява. Стало зрозуміло що це надовго, треба шукати прихисток. З роботи почали відпускати людей, ніхто нікого не тримав. Я поїхав до заводу, забрав дружину, син до школи теж не пішов, як і я на зміну. Ми вирішили залишитися в будинку і у підвал почали стягувати речі, думали, що якщо влучить в дах, то будемо більш захищені внизу. Теплі речі, воду і провізію спустили, а самі були біля — цікаво було дивитися на все, що літає і стріляє, але трохи моторошно. І близько другої години дня на вулиці Приозерній, де ми знаходилися, вже їхала військова техніка. Ми не розуміли тоді чия вона була, вся розфарбована і якісь військові. Вже потім стали розрізняти і розбиратися. Ми так приймали, що це “наші” чи хотіли так приймати. Але зараз я точно знаю, що то вже були не наші, вони всі такі маленькі, низенькі, в чорненькому, в темненькому й були різні пов'язки: сині, зелені, білі. Але було не по собі те, що вже всі зі зброєю. Потім зникло світло. Вечір. Ніч. Ранок. Все полихало і громихало, по сусідству горів будинок, ми намагалися загасити самі й паралельно дзвонили пожежникам, але не додзвонилися, телефонували в “швидку”, там сказали, що в нас бойові дії і поки вони тривають ніхто не приїде. Хоч і намагалися, але загасити той будинок ми не змогли, усюди стріляли, було лячно вийти на відкриту місцевість. Але ще тоді не думали виїжджати з Гостомеля, думали, що все закінчиться за день-два.

ПІДВАЛ

Зв'язку вже майже не було, до нас приходили сусіди, стукали у хвіртку, ми відкрили, запустили і написали у групі сусідській, якщо хтось дочитається, то щоб приходили до нас, бо була вода, було все. Люди почали сходитися: прийшла одна сім'я з трьома маленькими дітьми, потім інша з п'яти чоловік й нас було троє. Спочатку було нічого такого страшного, просто дуже багато людей в одному місці, а потім діти почали трошки…  різний вік людей і дітей, вже почалась паніка. Одна сім'я повернулася додому. Ми ж ще одну ніч перебули вдома, потім приїхав брат з дружиною і дитиною, і пересиділи ще одну ніч. А потім вирішили, що будемо виїжджати ближче до Києва, бо там є метро і якщо будуть удари сильні, то зможемо ховатися там. Дружина взяла документи, паспорти і речі, на яких спали і щось сухе із їжі, не взяли тоді консерви, хоча це все було. Ми приймаємо рішення залишати свій будинок, забрали кота й почали рухатися до заводу,  нас було три машини з людьми.

СХОВИЩЕ І СКЛОЗАВОД

Трохи не доїжджаючи до склозаводу побачили людей, які, коли нас помітили почали якось активно і загрозливо рухатися. Я повернув на вуличку біля заводу, так як там працюю і добре знаю місцевість, ми заїхали на територію й заховали машини, а вони поїхали далі, не помітивши куди ми поділися. Хто це був — не знаю, але було таке враження що вони от-от почнуть стріляти.  Це був шок, отак приїхав і ти потім не розумієш —  а як ти там проїхав? Хотілося повернутися назад до будинку, але розумів, що ніяких повернень вже не буде.

Думка була одна  — як вижити в цій ситуації. Ми пішли до бомбосховища дивитися чи є вільні місця. У сховищі було багато людей, хтось на піддонах собі робив місця, хтось по проходах... Ми собі місця знайшли, разом нас було 11 людей і кіт у переносці, він був таким тихим, чемним, можливо теж у шоці. Але коли ми спустилися в підвал, люди почали агресивно ставитися до кота, говорили що “ніяких тварин”. Оскільки я тут працював, то залишив його у своєму кабінеті і приходив годувати, але за кілька днів був сильний вибух, вилетіли вікна і він втік, залишилася лише порожня переноска.

Для мене на склозаводі була така робоча обстановка, навіть одягнув свою синю робочу форму з білими смугами, бо ж приїхав в спортивному одязі, а було холодно, та й брудно було теж. Думав скільки ми зможемо протягти на дизельних генераторах, адже їх треба було постійно заправляти, а йшла стрілянина. Моя місія тут була у підтримці генераторів, хотілося тримати завод на забезпеченні, ми намагалися зберегти все-таки піч. Але потім влучили у газогінну трубу, газ прорвало і піч почала гаснути. 

В сховищі було по-різному: деякі люди наче щось святкували, сиділи, голосно розмовляли, хі-хі, ха-ха, деякі були закриті в собі й дивилися в одну точкою, були такі, хто розмовляв, цікавився куди їхати, що робити далі, родичів шукали, хоча зв’язку не було. Потім зникло і світло від генератора, почалися геть інтенсивні бої, снайпери стріляли, вже не можна було вільно пересуватися по заводу, тож майже з підвалу не виходили. У це бомбосховище також пішки прийшли мої батьки, спочатку вони не хотіли залишати тварин, там собака-вівчарка була, але довелося. Сухий корм, той що купив уранці в перший день, насипали, двері в будинок відчинили, качок і курей повипускали і пішли. Собака зрештою пережила окупацію.

На початку березня син і дружина виїхали, тоді була можливість. На прохідну заводу прийшли наші військові, пам’ятаю, у одного був позивний “Шаман”, і він сказав, що треба швидко організовуватися і виїжджати жінкам і дітям. Люди не дуже хотіли покидати укриття, не хотіли лишати чоловіків, підлітків самих не відпускали. Я підходив до людей, наполегливо казав сідати в авто і виїжджати. Це така відповідальність була, так казати людям виїжджати, а раптом би щось сталося? А я сказав, наполіг… Вдалося завантажити три машини людей. Тоді сказав дружині, що, якщо ми всі виживемо, то зустрічаємося у Золочеві на Львівщині, там у нас родичі. Домовилися одразу про всяк випадок, бо зв’язку не було і ми не знали що і де відбувається. Посадив в автомобіль сім'ю як в останню путь, відправив. А потім не знав кілька днів чи доїхали вони. Вони виїхали, хоч були і страшні бої, ці машини вже не повернулися, але всі люди дивом уціліли.

ЇЖА

Була якась організація, яка пече лаваші десь в Гостомелі і наш співробітник привіз їх сюди машиною. Дорогою на склозавод він потрапив під обстріл, але залишився живим —  куля застряла в телефоні.

Поруч були магазини відчинені, розбиті, то ті, хто добре знав як можна пройти більш безпечно, ходили і набирали продукти, приносили, ділилися, було все дружно.

ВИХІД

5 березня ми звідси вийшли. Напередодні перед заводом був страшний бій, танки всі горіли, військові побиті були, дуже гучно. Вранці 5-го стало дуже тихо, ніби це все закінчилося. Ми вийшли з бомбосховища, зрозуміли, що завод наш зруйнований, дуже багато побитої техніки усюди і тиша, і обгорілі тіла, на деяких були георгіївські стрічки. Ми не розуміли чи це перемога і вже все закінчилося чи що буде далі. Вирішили подивитися, що на заводі є з транспорту, щоб можна було виїхати і вивезти людей. Того ранку порахували людей в бомбосховищі — було 105, багато дітей, і це при тому, що підвал розрахований десь на 70.

Дітей вирішили посадити в машини, а всі інші йшли пішки, буквально виходили з заводу. Кілька людей, яким було важко рухатися, залишилися у підвалі, вони розуміли, що не дійдуть до Києва й не хотіли бути тягарем. Перед виходом на руках написав свій номер телефону та дружини, щоб, якщо вб'ють, то хтось міг комусь зателефонувати.

Я виїжджав машиною, яка була повна дітей без батьків, скільки було не скажу, але багато. Їхала машина, потім колоною йшли люди, а мешканці будинків по вулиці, де ми рухалися, виходили, бачили колону, думали що це евакуаційна колона і хотіли приєднатися. Але потрапляли під обстріл.

Багато людей — дітей, матерів і чоловіків не хотіли виїжджати, тому що, кажуть, нам ніхто “добро” не дав, чекали ж на гарантований вільний вихід, щоб не розстріляли дорогою. Цього не було і ми з Романом прийняли непросте рішення всім сказати, що це плановий евакуаційний вихід, щоб всі не переживали, що все добре. І коли ми звідси виходили, то всі запитували — “Де нас хто чекає?” А ми розуміли, що ніхто нас ніде не чекає. 

ШЛЯХ ПІДІРВАНИМ МОСТОМ

Коли я їхав, то бачив як все горить, побиті машини, люди вбиті лежали. Я ж бачив фінішну пряму. Їду, з боку з лісу починають стріляти, я додав газу, ми виїжджаємо на клумбу, що на Ірпінь, в машині повно дітей, а моста немає, він зірваний. Вже набрав швидкість, гальмувати нема коли — або ми “сіганемо” з цього мосту прямо в річку або ми якось переїдемо. І це все швидко, дуже швидко. Міст нахилений на один бік, але проїхати вдалося. І на великій швидкості долаю цю діру, а там вбиті військові, вони як запечені лежали, по деяким доводилося їхати. Виїжджаю як Горенку, на підйом, який йде на Київ і розумію, що попереду якісь військові з автоматами. Думаю, все. Проїхав гарно, а зараз розстріляють. Ми з машини виставили білий прапор, на ньому жінки намалювали червоний хрест. Великий хаос. Дитячий вереск. Я не розумів, чи їх поранило чи що сталося, бо були вибухи і в машині стекла повилітали. Виїхали наверх. Військовий бере нас на приціл, я й фарами блимав. Добре, що це був наш військовий, не розстріляв. Я розповів що і як, наші допомогли евакуюватися, забрали в магазин, який там вже був розбитий. Я кажу, що поїду за іншими людьми, повертаюся, бо там йде ціла колонна з заводу. А він каже, що там нікого немає, з кимось по рації розмовляє й каже, що там вже всіх повбивали. Я думаю — тю, там же мій брат йде, там мій батько, сім'я, то хоч поїду тіла заберу, якщо вже так, не покину їх. Дітей висадив, залишив із військовими й назад. Все було так швидко. Але повернувся, на клумбі зустрів колону, у машину ще сіли діти, знову вивіз. А далі вже був евакуаційний автобус на Київ. 

Люди всі дійшли живі, однак були поранені: дитина років 10 з пораненням у шию, була дуже велика дірка з палець, дитина втрачала свідомість, але ніхто нічого вже не міг зробити. Ця дитина вижила, її повезли в лікарню десь в Києві. Був чоловік з уламковим пораненням черепа, по ньому кров текла. Уламок застряг у шапці, побачили це як її зняли. Ось так і вийшли. 

КИЇВ. ЗОЛОЧІВ

Коли ми після Гостомеля потрапили в Київ, то був шок. Вразило, що в нас в Гостомелі війна, а в Києві її не побачив. Не розумів, чому така різна ситуація, у столиці люди вільно пересувалися, пили пиво, їли піцу, а в нас, за кілька кілометрів взагалі нічого не було. Ми заїхали в Київ до обіду 5 березня, потім намагалися потрапили на вокзал, а от сісти в потяг на Львівщину, де мали зустрітися з родиною, було неможливо. Чоловіків не пускали, була мова що треба буде тримати оборону Києва. Але вночі ми таки змогли поїхати, ніякої оплати, ніяких квитків. У мене нічого не було, тільки моя заводська синя куртка. І так я приїхав на Львівщину й ми з родиною були невимовно раді одне одного знову побачити. Спершу тиждень пожили у Золочеві, потім поїхали до Поморян.

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Наприкінці квітня, десь на Великдень, ми повернулися додому. Знали, що наш будинок вцілів, хоча під час окупації у ньому жили десь 20 не наших військових, — це розповів сусід, який залишався. Ми як виїжджали, то будинок не зачиняли, тож вони двері не виламували. Все що було з'їли, пограбували, забрали речі, які швидко можна взяти: постільну білизну, подушки, а от комп'ютер й інструменти залишилися. Сусід каже, що вони дуже швидко виїхали, все покинули в один момент, то він думав, що повернуться, але ні.

Коли дізналися, що наш дім вцілів, то вже на Львівщині не могли сидіти спокійно, хотілося додому і все. Я був згоден і воду фільтрувати, і за десятки кілометрів їздити за їжею, але це дім. Ми вирішили повернутися разом — і мама, й тато, і дружина, і син, і я. Ми навіть не дочекалися саперів, щоб подивилися чи треба розміновувати. Обережно самі ходили, дивилися чи немає розтяжок, бо у сусідських будинках були, в нас ні.

По приїзду поїхав на завод, його було важко впізнати: все розбите, згорівше, побите, пограбоване, розмальоване триколорами й різними написати після росіян, що тут були. У кожному кабінеті “V” та “Z”, прицели, патрони. А ще були купи пір'я та шерсті, десь вони і собак “роздєлували”, кіз побили. В нас є такий цех, де побачили такі вірьовочки зроблені, що якщо хтось колись тримав кролів і їх забивав для їжі, зрозуміють. То там лапи були підвішені, не кролячі, собачі. Можливо це оці буряти. Навіть по моїй вулиці, у сусідів теж були такі лапи на драбині роздєлані, собака забита. Чи вони їх не любили, чи вони їх їли, що вони з ними робили — не зрозуміло.

БАКС

Кіт Бакс, хоч і втік з мого кабінету на склозаводі, однак пережив всю війну. В нього є така особливість — зламаний хвостик, тож ця ознака допомогла його знайти. Ми шукали, писали в групи, запитували і десь за тиждень знайшли. Шукали на заводі, тут є така Алімовна, ми її питали чи не бачили ви там котика? Вона каже, що ні, не бачила. Потім вона телефонує за дні 4 чи тиждень і каже: “Слухай, є якийсь котик такий чорний, як ти розповідав, зі зламаним хвостиком. Подивися. Але, каже, якщо не твій — все одно забереш”.  Це було вже під вечір, ми з сім'єю сідаємо в машину, приїжджаємо, кажемо “Бакс!” і він одразу до нас йде, мабуть голос впізнав. Ми його забрали, погодували і все, наш кіт. Це був щасливий момент, рідненьку душу повернули. Не знаю як він вижив в цій дикій природі, адже він був хатній, навіть на вулицю не виходив. Зараз з нами живе і навіть сам вміє двері відкривати, виходити на вулицю і з вулиці відкривати і заходити в будинок, він у нас повністю самостійний, але тільки на подвір'ї гуляє, далі не йде.

БАЖАННЯ

Після пережитого ми намагаємося триматися сім'єю разом, ніхто нікого не залишає, крім, звичайно, школи, роботи, якісь справи, але стараємося бути поруч. Кілька днів розлуки тоді у березні нам вистачило, мабуть, на все життя. А ще стали простіше до багатьох речей ставитися, не відкладати щось “на завтра”, на роки вперед теж не запасаємося, не цікавлять 25 холодильників чи щось таке. Живемо сьогоднішнім днем, намагаємося отримати якийсь позитив. Але іноді важко навіть на роботу йти, це все свій слід лишило, коли якісь вибухи чи гуркіт від мотоцикла, то реагую, в штики це все сприймається.

Хочеться перемоги, стабільності, спокою душевного. Не знаю, правда, чи взагалі він тепер буде цей спокій. Але сподіваємося, віримо, що це все колись настане. Зараз моєму сину 17 років, ще все життя попереду.