24 лютого 2022 року…
Ранок розпочався дзвінками близьких…
Потім були гелікоптери над головою, постріли, вибухи… І відчуття, що це не справжнє життя, що так не може бути…
Дні і ночі в окупації.
Ворожа техніка з’явилася на нашій вулиці. Вони їхали зверху на БТР-ах усміхнені, задоволені, ніби очікували, що їх зараз зустрінуть хлібом, сіллю, закидають квітами…
Через деякий час колона поверталася назад вже з переляканими рашистами, бо в районі склозаводу їх таки зустріли, але не так, як вони очікували.
Рух колон то в одному, то в іншому напрямку тривав весь час. Страшно було вийти на вулицю. Рахували кількість техніки, спостерігаючи через вікна. Ці дані відправляли знайомим.
Світла не стало вже 24, газ ще декілька днів був.
Не пам’ятаю, коли саме (з хронологією поки що не складається) побачили на дорозі переляканих коней і віслючка. Сусіди почали виносити яблука, моркву. Було якось тихіше, сподівалися, що все закінчується.
Але… Бої тривали. Обстріли посилювалися. Облаштували місце в погребі. Воду підігрівали на свічці…
Якогось дня почули страшний гуркіт на нашій вулиці…, і у своєму дворі. Потім звук битого скла. БТР заїхав у наш двір, «асвабадітєлі» вибили вікна і залізли в хату.
Коли чоловік запитав, для чого побили вікна, то відповідь була дитяча: « Чому ж ви не вийшли?».
А твоя мама вийшла б зустрічати вас з пирогами, якби ви увірвалися так до неї?Серед цих перших «відвідувачів» були зовсім молоді. Дехто навіть очі опускав. Було таке враження, що їм соромно. Коли запитували, для чого ви сюди прийшли,то відповідали, що вони нічого не знали.
А зачем ваши убивают наших?, - запитав один.
Наші захищають свій дім і рідних. А вас сюди ніхто не звав. І для всього світу наші воїни – герої і захисники, а ви – загарбники, - відповіла українською. Ці перші навіть не дуже сперечалися.
Склалося враження, що вони не дуже щасливі бути в Україні, не очікували на такий супротив.
Перевірили телефони, забрали сім-карти. Один встигла заховати, але після цього видаляла вже всі повідомлення. Телефон вимикала і ховала під шафу. Рідним дзвонила і писала ввечері.
Після того,як вони пішли, побігла через дорогу у двір сусіда, де чула постріли і виск собаки. Собаку вбили. Це був шок! І розуміння того, хто прийшов у наш дім.
Вдруге прийшли через кілька днів. Ці вже були злющі. Забрали телефони, пробігли по всіх кімнатах, махали автоматами, наказали вийти з хати. З одним почала сперечатися. Він доводив, які ми недолугі, що обрали собі такого президента, і який видатний їх путін. Я сказала, що ми хоча б маємо право обирати, на відміну від них. Його аргумент – черга з автомата (добре, що у повітря). Виглядав зовсім неадекватним: чи п’яний, чи під дією наркотиків.
Розбили вікна в машині сусідів, знову автоматна черга і погрози. Думка була одна: якщо вистрелить, то, щоб зразу насмерть, щоб тільки не поранення. Бо розуміли, що звертатися по допомогу буде нікуди.
Втретє прийшли 11.03. Це були кадирівці. Нишпорили одразу декількома групами по всій вулиці. Склалося враження, що когось шукають. Вигляд страхітливий: бородаті, великі. Але поводили себе досить чемно, якщо не враховувати приставлений до спини чоловіка автомат. Перевірили всі кімнати, горище на сараї, погріб. Перед їх приходом знайшла старі телефони, якими вже давно не користувалися, поклала на видному місці. Сподівалася, що ці заберуть і не будуть шукати інші. План спрацював. Мій телефон не шукали. Хоча пройшли по всіх кімнатах з пристроєм для пошуку телефонів. Добре, що я завжди вимикала свій. Коли забирали телефони, то обіцяли, що перевірять і наступного дня принесуть.
Наступним днем було 12 березня. Третій гуманітарний коридор. Останній, яким можна було виїхати із окупованих територій. Діти по телефону весь час вмовляли, переконували про необхідність виїжджати. Було дуже страшно. Ворожі колони рухалися перед вікнами і за городом постійно. В саду неподалік стояла їхня техніка. Але все ж наважились і вирішили їхати. Дочка знайшла контакти волонтерів. Щиро вдячні їм за підтримку, за їхню мужність. На жаль, імені того хлопчини не знаю. Він розказав коли і куди їхати, порадив взяти білу тканину і заховати телефони, не одягати нічого з камуфляжем, не провокувати, якщо зупинять.
Вранці 12 березня побігла через дорогу до сусідів, щоб попередити про евакуацію. Повертаючись, наткнулася на рашистську колону. Думала, що вже кінець… Але вони кудись дуже поспішали, тому не зупинились.
В призначений час виїхали. Те, що побачили на вулицях селища, жахало. Ворота розбиті, пошкоджені будинки, спалена техніка. Нас попереджали, що ворожі блокпости стоять на всіх перехрестях. Але, на диво, ми не зустріли нікого. Перший БТР з ворогами їхав назустріч аж біля склозаводу.
Ми приєдналися до колони машин, які виїжджали. Їхали по вул.. Інституцькій. Здавалося, що всі будинки цілі. Декілька разів обганяли рашисти. Думали, що зараз всіх зупинять і розвернуть назад. Вразила Житомирська траса. Величезна кількість спаленої техніки!
Коли побачили наших військових, то сліз уже не стримували…
16 діб окупації… це страшно. Допомогло те, що були всі разом. Підтримка і допомога сусідів – те, що тримало в найтяжчі хвилини. Іноді здавалося, що це вже кінець. Над головою безперервно щось летить, десь поряд вибухає і палає. Але наставало затишшя, збиралися всі разом і життя налагоджувалось. Щиро вдячна Загороднім Віталію і Аллі. Вони облаштували в себе місце, де можна було зігрітися і поїсти гарячого, підігріти води, але найважливіше – поспілкуватися і не втрачати віру. Саме вони весь час окупації піклувалися про тих, хто залишився на нашому кутку ( так називали колись частини вулиці).
Ще дуже важливим був день 8 березня.
Новини погані, настрій жахливий. І раптом вранці приходять хлопці-сусіди і вітають з Міжнародним жіночим днем. А в подарунок – коробка печива. Це було так несподівано! Ніби ковток свіжого повітря, ніби ми знову у мирному житті, де є свята, де є радість, де можна сміятися і веселитися. Потім розвели вогнище у нас в дворі, напекли картоплі. Знайшлась і пляшка шампанського для дівчаток.
Але не довго тривало наше свято. Ворожий гелікоптер пролетів над нами дуже низько і почав стріляти. А я в цей момент уявляла обличчя цього «рашиста». В очах були картинка із фільмів про фашистів, коли вони огидно шкірилися, стріляючи по мирних людях. На щастя всі встигли сховатися.
Пам'ять ще досі блокує певні події. Згадуєш все, ніби не про себе, не про своє життя.
Але дякуючи Богу і нашим захисникам, ми живі. І обов’язково дочекаємося закінчення війни! І знову над Україною буде мирне небо! І ми загадуватимемо бажання під падаючими зірками! Першим і найважливішим буде МИР!!!