Це було 06.15 ранку, я Терещенко Наталія Петрівна, прокинулася від гучного звуку. Я не могла подумати що це вибухи, навіть увісні. У той час це не міг подумати ніхто.
Наша родина проживає у Гостомелі, вул.Чумацький Шлях ( це за мостом через р.Ірпінь, Мостище).Я була на лікарняному, о 12.00 я повинна була їхати у амбулаторію на прийом до лікаря, чоловік збирався на роботу ( Терещенко Сергій Олександрович). На кухні горіло світло і я вирішила,що це він так гучно збирається. Була тиша, але спокою від того звуку,від якого я прокинулася чомусь не було, як і не було на той час звички зранку брати до рук телефон і читати новини.....
Я вирішила піти до чоловіка і коли я зайшла на кухню, він звично пив каву. Я запитала,чи не міг би він тихіше збиратися, на що чоловік здивувався і сказав що він тихо собі п’є каву, а якщо я про звуки, мабуть то Матвійчик чи Сашко. Я всеодно чомусь була знервована,щось бентежило.Телефони ніхто так до рук і не взяв,не було звички......
Під час нашої розмови, знову гучні звуки.Ми вийшли на вулицю, тиша.....І вирішили що у вантажного авто вибухнула гума..... Телефони не дивимося.Сергій каже, я поїхав.Я пішла до кімнати.Беру телефон, читаю,читаю,читаю і починаю розуміти що відбувається – війна....
Дзвоню чоловіку, ти де? Він говорить біля двору,у машині, читаю новини.Нікуди не їду. Що мені робити? Моя відповідь була незрозуміла, ні мені, ні йому,як згадуємо зараз. Ми були розгублені, мабуть як всі.......
Їдь до магазину, їдь знімай гроші, їдь на АЗС. І коли він мені о 07.00 ранку подзвонив з магазину, Мостище Фора, я зрозуміла,що почався хаос. Черги до АЗС, банкоматів, черги на касах. Сергій каже,люди з полиць беруть все, що потрібно і ні,просто все підряд.Я намагалася строчити у смс все по необхідності.... Старалася бути у здравому глузді,не панікувати.
Вибухи були все гучніші і гучніші, ставало з кожною хвилиною все страшніше. І ти нерозумієш як діяти і що робити далі.
Старшого сина мені потрібно було розбудити на роботу, але я не могла наважитися, разів зо три я не могла зайти до його кімнати. Після декьлькох спроб я все ж таки розбудила дитину і сказала йому що почалася війна. Він не сприйняв мої слова за правду і почав зазвичай збиратися. Я багато разів підряд повторюю війна,війна, війна.....Лише коли він взяв до рук телефон,він запанікував і як всі ми не вірив у те що відбувається......
Вибухи повсюду, гучно..... Прокинувся Матвій, дитина не розуміла що коїться, дивлячися на нас. Але ми відразу йому сказали правду. Сказали що потрібно триматися всім разом і допомагати, підтримувати,діяти розумно і по обставинам.
Ми живемо у Мостищах,на виїзді до Києва, ближче. І вже з 09.00 ранку наша вулиця була не проїздна, всі виїджали з Києва у бік Ірпеня, Гостомеля,Бучі, навіть не підозрюючи що на всіх нас тут чекає. Всі вважали, що у Києві лишатися небезпечно. Всі тікали від ракет.... Люди йшли пішки,авто рухалися дуже повільно. Ми дивилися у вікна, не розуміли своїх дій далі. Чоловік трішки скупився, необхідне, я повторювала ще їдь у нас діти, і ми поїхали знову у магазин. Ми проїхали по вулиці, далі йшли пішки. Траса з Києва стояля у кілометровій черзі. Небо над Гостомелем у бік аеропорту було чорним.
Коли повернулися додому, сусід наш Цитрош Віктор сказав що до вечора все скінчиться, але ми не вірили і обдумували що робитимемо далі.
Не пам’ятаю час, але пам’ ятаю це можливо проміжок між 11 .00 – 13.00, може раніше почали летіти вертольоти, багато....Ми вискочили у двір, таке враження що вони пролітали над нашими дахами дуже низько..... Я думала це наші, чоловік каже сховайтеся, це не наші,вони летіли так низько, що здавалося ми дивилися в очі ворогам, ми не тікали, ми не порушно проводжали своїми очима цих орків. Мурахи від спогадів....
Вибухи були постійні. Ми почали облаштовувати погріб, не розуміли що буде далі. Дзвонили рідним,близьким. Біля виходу з будинку налаштували сумку з документами і продуктами, навіть нічого не розпаковували.
Сашко на вулиці спостерігав за Гостомелем, чоловік сказав завтра виїджаємо,але незнав куди..... Постійно моніторили новини, постійно всі перебували у телефонах. Мама моя проживає у Чернігівській обл., смт.Козелець.Чоловік думав їхати до них, але куми воєнні,які їхали на оборону Києва, сказали ні у якому разі. Козелець у кільці з кордонів.
Я повторювала ніхто нікуди не поїде. Всі лишаються вдома.
Так як узимку темніє раніше, не пам’ятаю яка година, вечоріло і темніло, почалися страшні вибухи і ми вперше спустилися у погріб. Було страшно, але ми тримали себе у руках, щоб Матвій не лякався. Сиділи хвилин 30, здавалося щось вибухало над нами. Потім затихло і чоловік сказав йдемо до будинку. Ми вже не роздягалися.Документи харчі все спустили до погреба. Подушки,одіяла.....Сашко як одягнувся, так куртку незнімав, як ми не вмовляли навіть коли ми виїхали, за спогадами десь 12 днів як не більше.... лише коли ми дійсно були ніби у небезпеці він її зняв. Ми не чіпали його,зрозуміли він так захищався, мабуть йому так було спокійніше.
Наближався вечір,ніч ставало все страшніше. У Гостомелі йшли бої за аеропорт....Ми спостерігали час від часу з двору, там було зарево і страшний дим.....
Знову страшні вибухи і ми знову біжимо у погрібб. Здавалося цей день як вічність.
З усіх боків дзвінки, страх, ніхто не розуміє як діяти.... Ми сиділи досить довго,нам так здавалося. Коли все ніби стихло,були гучні звуки у Гостомелі ми піднялися до будинку.
Чоловік прошепотів мені облаштуй ванну щоб там діти могли спокійно поспати, це буде мабуть остання ніч вдома...... Я заціпеніла, зі сльозами почала облаштовувати і ми сказали що вони сьогодні спатимуть там. Ще Сергій мені сказав приготуй щонебуть, бо невідомо чи завтра буде світло,газ щоб було вранці що перекусити. Я все робила на автоматі, і повторювала нікуди не поїду. Всі були одягнені, бо кожної секунди могли знову бігти у погріб.
Близько 22.00 діти облаштувалися у ванній спати, одягнені навіть у верхній одяг, чоловік ліг біля телевізору, а я сиділа на підлозі. Все моє тіло трусилося, вибухи у Гостомелі продовжувалися. Я ні на секунду не могла закрити очі, літали літаки,було гучно,я постійно будила чоловіка, а він мені повторював, відпочинь, бо завтра буде гірше,потрібні сили. Я не змогла,ні на хвилинку зімкнути очі, цієї ночі я вже не спала..... Я молилася щоб скоріше настав новий день і це все скінчилося як страшний сон. Всю ніч було гучно, йшов бій......
25.02.2022 було тихо, час від часу були чутно вибухи, але було спокійніше ніж вночі.
Діти прокинулися о 07.00. Чоловік сказав давайте снідати і діятимемо по ситуації. Куми наші,які вже обороняли аеропорт, постійно повторювали виїджайте. Десь о 08.10-08.30 коли ми сіли за стіл і хотіли снідати,прогримів страшний вибух. Ми так і не почавши сніданок зіскочили із-за столу і нерозуміли куди бігти. Знову страшний вибух, діти у ванній,хвилинна тиша,ми вибігли у двір був уже зірваний міст через р.Ірпінь і палали будинки, які ближче були до мосту. Почався бій артилерії. Вибухи,постріли. Чоловік сказав їдемо. Ми вибігли з дітьми. Все як увісні. Взяли лише сумку з документами та продуктами. Бій продовжувався. Я непам’ятаю як ми сіли у авто, але коли почали їхати, подзвонили сусідам чи вони поїдуть,вони сказали так,ми під’іхали до них,вони ускочили з підвалу у тапках і утому що учому були, лише рюкзачок з документами.Ми їхали і не розуміли куди.......У бік Києва. Всюди танки,воєнні,жахіття......
Сусід Євген почав дзвонити знайомим, ми дзвонили друзям і вирішили їхати у Черкаську обл. У Києві хаос,затори ми виїджали з Києва приблизно 4 години,у небі літаки,вертольоти, на Оболоні диверсійна група. А на дорозі за містом знову затори.Черкаька обл.,ми доїхали за 8 годин і це вважалося, ще швидко.
Коли виїджали з Мостища ( Гостомель) почуття що не повернемося було в усіх.
Безнадійність,смуток і бажання я хочу повернутися було кожної секунди.
Переживання за тих хто залишився і хто ще не виїхав не покидало постійно.
Сльози тікли рікою....Батьки,рідні,друзі ще багато хто потребував допомоги....
Це страшний біль,який залишиться з нами до кінця нашого життя...