Ранок 24.02.2022 розпочався раптово, бентежно та несподівано. До останнього не вірилось,  що дійсно розпочалось повномасштабне вторгнення - війна. Ми ще спали, але я чула що щось гепає, я чомусь думала що це жителі будинку  виходячи зранку на роботу сильно стукають вхідними дверима, як виявилось згодом то наш аеропорт бомбили. Першим нам подзвонив стурбований батько (Софіїн дідусь, з Харківської області) й повідомив що по телевізору чув що нас бомблять, що розпочалась війна. Я ще пам’ятаю що з просоння заспокоювала батька що все гаразд, лише згодом до мене дійшло що це правда, варто було вийти на вулицю і все зразу стало зрозуміло. Я розбудила доньку, яка ще спала, ми почали збирати документи й необхідні речі, але поїхати нікуди ми не змогли, адже мій чоловік який вночі чергував в автопарку  (колишнього радгоспу Бучанський) що неподалік біля аеропорту, не зміг добратися до нас, тому що  біля військового містечка російські військові нікого не попускали далі в Гостомель. Так ми з донькою залишились  в районі склозаводу, а чоловік на Баланівці, добре що там живе його мати, він в неї й залишився. 

Першу ніч з 24 на 25 ми з Софією переночували вдома, в коридорі за правилом двох стін, але нам так було страшно і моторошно, що вже зранку ми вирішили піти до укриття, що в Ліцеї № 1, з нами також пішли сусіди що з квартири поруч. Так ми опинились в укритті ліцею, разом з іншими мешканцями нашого мікрорайону. Ми були в тій частині укриття де був спортивний зал, то ж ми розмістились на матах, з дому принесли подушки та ковдри. Спочатку ми харчувались тим що кожен приніс з дому, ще були світло, газ та вода. Потім зникло світло, за ним вода, а за декілька днів і газ. Постало питання як харчуватися. Чоловіки які були з нами в укритті , ходили по воду для технічних потреб в озеро, а щоб готувати їсти,  до місцевих жителів які жили в приватних будинках і мали криницю.  З нами в укритті була кухарка  Віра з чоловіком та сином, тож вона з дозволу директора ліцею розпочала готувати в їдальні,  з продуктів які там були. Через те, що плити  електричні, потрібні були генератори і солярка. Чоловіки ризикуючи своїм життям, під обстрілами пішли  додому по  генератора та пальне. Так ми всі разом готували їсти, потім разом мили посуд.  Нас в укритті на той час було чимало , близько 60 осіб, були немовлята та люди похилого віку. 

Спочатку нас було менше, але потім Юрій Ілліч Прилипко привіз до нас в укриття декілька родин з малими дітьми та немовлятами, вони раніше були в бункері що в колонії, але там було сиро і некомфортно , то їх привезли до нас.  Потім до нас привели бабусю у якої зруйновано будинок, а вона дивом вціліла, ми разом доглядали за неї. Згодом до нас приєднались люди які були в підвалі будинку по вул. Рекунова 1, оскільки там був приліт і розпочалась пожежа.  У нас теж було не все гаразд, вікна майже всюди були вибиті, одного разу коли снаряд прилетів на подвір’я ліцею пошкодив фасад, з боку молодшого крила, було велике задимлення, ми вже думали покидати своє укриття, але нам пощастило полум’я погасло і ми залишились. Можна було пережити холод, ми постійно були вдягнені і ховались під ковдри, голод, що правда ми хоч один раз, а то й 2 рази на добу їли. 

Найважче було пережити спілкування з окупантами, адже вони використовували нас як живий щит, ми навіть до вбиральні ходили в їхньому супроводі, під вогником від їхньої зброї. Щоразу коли  приїздили нові російські військові до ліцею, вони перевіряли всі приміщення, вибивали  двері, трощили техніку, будували барикади з парт, таким чином закриваючи вікна. Нас обшукували, чоловіків та хлопців роздягаючи до білизни, шукали націоналістичні татуювання.  

Одного разу,  з їхніх слів, вони робили зачистку території, наказали щоб люди помешкання яких поруч, йшли відкривали свої кварти, а інакше вони самі виб’ють двері. Ми побігли відчиняти, але не встигли, наші двері вже вибили  й перевернули  у квартирі все вверх дном, побили комп’ютер, мобільні телефони. 

11 березня, мій чоловік зміг приїхати до нас, ми хотіли евакуюватись, адже чули що вже є евакуаційні коридори, але нас не випустили, тож ми залишились ночувати в укритті, а зранку коли одні російські солдати пішли з ліцею, а інші ще не прийшли ми виїхали на власній машині через Бучу на Житомирську трасу, там вже приєднались до евакуаційної колони й потрапили до Білогородки. Те що ми бачили дорогою коли евакуювались, я волію не згадувати, то просто жахіття, розстріляні автівки, всюди не наші блокпости,  вкопана вздовж дороги військова техніка, і колони російських військових нам на зустріч.  Звідти ми поїхали  в область до родичів чоловіка, в глухе село, і там нарешті відчули себе в безпеці.