З 2 березня 2022-го вони зайняли північ Київської області, зокрема Бучу й частину Ірпеня. На аеродромі Гостомеля окупанти облаштували не лише штаб, а й табір для полонених, у якому збирали та катували і військових, і цивільних. Його існування окупанти тримали в секреті весь час, поки базувалися на аеродромі: навіть люди, які жили впритул до летовища, не здогадувалися, що відбувається в тих адміністративних будівлях. А долю деяких бранців слідчі не можуть з’ясувати й досі. Хоча сьогодні, через два роки після деокупації регіону, можна точно сказати: виходів з Гостомеля для більшості в’язнів було два — це або полон у Росії, або смерть.

З трактористом Олександром Ковальчуком  говоримо біля його будинку в селі Микуличі приблизно за 10 км від аеродрому в Гостомелі. Біля залізної огорожі запаркований старенький трактор, власник стоїть біля хвіртки. Чоловік міцно тисне руку мозолястою долонею. І одразу запрошує на каву до літньої кухні. Щоб родичі зайвий раз не чули подробиць про полон.

«Росіяни ж до нас не одразу прийшли, окупація почалася 2 березня. Я тоді вже підготував підвал, заніс туди постіль, воду, продукти. І там ми сиділи з дружиною, двома синами, кількома сусідами, собакою і котом. Десь опівдні з’явилася російська бронетехніка. Стали в нас неподалік на перехресті, почали по дворах ходить», — згадує Олександр.

Чоловік пригадує, що того дня зранку російські війська обстрілювали село з легкої бронетехніки, пошкодили кілька будинків і школу. Зламали магазин, з якого вкрали продукти й горілку. А групи окупантів майже одразу пішли перевіряти будинки місцевих. Зайшли й до Олександра: спочатку це було двоє рядових солдат, які шукали сигарети. Але згодом прийшов офіцер, який цікавився учасниками Революції гідності 2014-го.

«Я вже збирався в льох, але побачив, як до мене йде офіцер. Він на мене подивився, сказав: “Ну що, майданівець?” — і вдарив прикладом автомата по колінах. Я впав», — веде Олександр.

Чоловік пригадує, що після того росіянин відібрав у нього телефон, почитав листування в месенджерах і сказав, що він «його клієнт». Підняв на ноги, сказав дивитися в землю й повів десь у центр села. Саме там збирали полонених. Чоловік припускає, що його міг «здати» один із сусідів, якому не подобалися протести 2004-го й 2014-го років. Як і люди, які їх підтримували. Уже коли Олександр повернувся з полону, дізнався, що цей сусід утік до Росії, у Москву. Утім, наш співрозмовник імені сусіда не називає, щоб не обмовити людину. Бо він до кінця не певен у своїх підозрах.

Врешті, Олександра та ще кількох бійців Територіальної оборони, захоплених у полон, возили Київщиною майже дві доби. І весь час обіцяли здати їх «особистам». Уже 3 березня привезли в лісосмугу поблизу Ворзеля. Там були люди в чорній формі й одна — у цивільному.

«Той, у цивільному, питав, де тут нацисти й бандерівці. Я намагався щось пояснювати, казав, що простий тракторист. Вони не слухали, били мене прикладом автомата по голові. А потім відвели до ями. Думав, розстріляють. А охоронець до мене нагнувся й каже: “Стрільну тобі між ніг, а ти падай у яму й не ворушись”», — емоційно розповідає чоловік.

«Допити» записували на невелику фотокамеру. Опісля полонених вивезли в якісь будівлі аеродрому в Гостомелі. Куди саме чоловік пригадати не може: йому зав’язали очі.

«Я так розумію, росіянам був потрібен обмінний фонд, щоб вертати своїх військових. Того вони й хапали цивільних по містах та селах», — упевнено каже тракторист.

«Росіяни звозили до Гостомеля людей з окупованої Київщини. Можна сказати, що це була для них кінцева точка, після якої цивільних і військових вивозили на територію Білорусі, а звідти — до Росії. Ми знаємо, що в росіян була розгалужена система місць утримання цивільних заручників. На прикладі журналіста Дмитра Хилюка (кореспондент інформагенції УНІАН, потрапив у полон росіян у березні 2022-го, вивезений до Росії, утримується в полоні. — Ред.) можна простежити, як це відбувалося», — пояснює Анастасія Пантелеєва, аналітикиня правозахисної організації Медійна ініціатива за права людини (МІПЛ).

Зі спогадів, Надії Давиденко (вул. Ярова)

2 березня

 Ранок почався з обстрілів. Пізніше пройшла інформація що по будинках на Дніпровській та Яровій ходять вороги. Також написали, що вони облаштувалися в саду по Леонтовича. Передали інформацію ЗСУ – 17.14. О 17.52 – пішла зачистка саду.  Знову виставили блокпост на перехресті Леонтовича і Свято – Покровської

Зі спогадів Ольги Кацедан (ЖК Покровський)

2 березня 2022 року. На ранок була тиша… Вийшли з Жекою, Юлею та Вовою на вулицю з нашого під’їзду. Біля нашого дому стояв Мер Гостомеля, з якимись чоловіками. Вони привезли гуманітарну допомогу. Були продукти, засоби гігієни. Привезли заморожене м’ясо. Мені здалося, що це були ноги барана. Ці ноги нас потім дуже гарно виручили, тому, що ми з них могли варити супи.

Мера Гостомеля я знала, але не особисто. Пару раз зустрічала його в нашому Ліцеї. Чомусь деякі люди в Гостомелі його не дуже любили. Я пам’ятаю, що в той момент, дивлячись на нього, я подумала : «Не втік, залишився тут, допомагає, спілкується з людьми. Мабуть так повинен робити кожен Мер свого міста чи селища». Виглядав він втомленим, але це й не дивно. Ми всі буливже дуже втомлені, розгублені, боялися кожного звуку.

Було холодно, випав сніг, мороз градусів 8-9. Я нагріла води на кострі та повернулася до квартири. 

Знову обстрілюють Покровський. Знов по всім будинкам влучали. Було вже чутно автоматні черги та одиничні постріли. На будівництві сидів снайпер чи снайпера. 

В моєму будинку на п’ятому поверсі (над моєю) мансарда, велика квартира. В ній жила жінка та троє її дітей. Двоє вже дорослих хлопців – близнюків та ще один хлопчик років 8-9 з ОП. 

Снайпера обстріляли їх квартиру, тому що побачили як ті ходили перед вікнами. Стало вже зовсім небезпечно вертатися у квартиру.

Цілий день знову були у підвалі. Один чоловік пішов за будинок й в нього вистрелив снайпер з недобудови. У ногу, куля пройшла на виліт. Цього чоловіка звали Едік, а його дружину Іра. Люди затягли Едіка у підвал, розмістили його там. Надали першу допомогу. Всі шукали методи та засоби, щобце зробити. Один хлопець дзвонив своїй мамі, яка була чи доктором, чи медсестрею й вона йому розповідала, як й що треба роботи. 

Люди вже боялися кудись відходити від підвалу, дітей не випускали. В цей день по нас працював снайпер. Для нього ми були як на долоні, тому що з недобудови до наших будинків було якихось 70-80 метрів. Я й досі не розумію, чому він вистрелив у Едіка тоді. Чоловік просто зайшов за будинок по зрозумілих причинах. Можливо він просто хотів нам таким способом повідомити про себе, щоб ми поводилися обережніше. Не знаю…

Ніч провели у підвалі свого під’їзду, тому що страшно було повертатися до квартири. На щастя Вова з Юлею та іншими нашими сусідами по під’їзду все там облаштували. Там були матраці, покривала, подушки. Було тепліше ніж на вулиці.