Для жителів Баланівки ( мікрорайон Гостомеля) 24 лютого 2022 року розпочалося з вибухів, поряд з мікрорайоном знаходиться Гостомельський аеропорт, що був стратегічно важливим для ворога , а також військове містечко.
Зі спогадів Тетяни Бєлкіної, яка проживає в районі Баланівки: «З самого ранку 24 лютого жителі військового містечка почали виїзджати родинами, відразу стало помітним для мене пошкодження багатьох автомобілів. Ми з сусідами зібралися біля будинків, і в цей час біля нас зупинився чорний тонований автомобіль, в якому перебували жінки східної зовнішності в балаклавах зі снайперською зброєю. Вони запитали дорогу до військового містечка.
Орієнтовно близько 11 години ми почули та побачили в небі ворожі гвинтокрили з яких здійснювалися хаотичні постріли. Вони летіли в бік аеропорту. Люди не розуміли, що відбувається і як діяти далі. Дехто чекав громадський транспорт на зупинках, щоб дістатися до роботи. В цей час у багатьох будинках почалися облаштування підвалів, допомагали літнім людям потрапити в більш безпечне місце. Не у всіх будинках були місця для схову, тому багато хто із жителів йшли до виправної колонії, де є велике сховище, там також почалося облаштування для перебування великої кількості людей. Люди підтримували одне одного, допомагали, в сховищі рятували і тваринок. До нас заходили військові Національної гвардії, які запропонували евакуацію до міста Бучі, але вивезти вдалося невелику кількість людей, тому що через деякий час почалися більш активні обстріли з винищувачів. Ніч була страшною, велися бої за аеропорт. Були пошкоджені мій та сусідні будинки.
Зранку 25 лютого я та мої діти вирішили переїхати до наших друзів на вулицю Ярову. Ми встигли, через декілька годин проїхати вже було не можливо, по Гостомелю рухалася ворожа техніка. Пізніше при спілкуванні з сусідами, я дізналася, що російські солдати робили обхід квартир і переконували людей, що все у нас буде добре при цьому вибивали двері і грабували квартири. Відома, що були розстріляні чоловік і жінка, які близько підійшли до вікна».
На Баланівці (на території селища Гостомель) знаходилася Бучанська виправна колонія (БВК-85), яка стала прихистком для мирних жителів, що рятували своє життя від російських окупантів.
Про події тих днів розповідає Аліна Старжинська ,яка мешкає неподалік славнозвісного аеродрому «Антонов». Їй довелося виживати в умовах окупації протягом двох тижнів. Увесь цей час вона змушена була ховатися від окупантів у старому радянському бомбосховищі Бучанської виправної колонії № 85, де вона була відповідальною за життя більш ніж 300 людей. Жінка розповідає: “Для мене ранок 24 лютого виявився справжньою несподіванкою. Я одразу поставила собі за мету – вижити та допомогти іншим. Пам’ятаю, що о п’ятій ранку мені зателефонувала тітка, яка живе під Борисполем та заявила, що розпочалася війна. Я одразу не сприйняла всерйоз її слова, але вона наголосила, що біля неї горить аеродром, тому варто швидко збиратися та виїжджати подалі від «Антонова». Я одягнулася, поклала деякі речі у портфель, відкрила вікно та зловила себе на думці, що якось занадто тихо. І за хвилин тридцять побачила, як ворожа ракета влучає у військове містечко. Весь багатоквартирний будинок вибіг на вулицю, і чомусь всі одразу почали виносити з квартир сміття. До речі, я теж. Коли вже полетіли перші гелікоптери, ми всі вирішили бігти в підвал панельного будинку. Коли трохи затихло, з сусіднього будинку до нас прибіг місцевий мешканець (я знала, що раніше він був пов’язаний з криміналом) та наголосив, що варто бігти в БВК-85, де є бомбосховище. Там буде безпечніше. Ми вирішили довіритися йому, а тому побігли за ним. З того дня наше життя розпочалося в бомбосховищі Бучанської виправної колонії.
Саме бомбосховище 50-х чи 60-х років, де не було ні світла, ні нормальних умов – нічого. Колонію розформували ще кілька років тому, й відповідно, вона була зачинена. Завдяки директору колонії – Віктору Липинцю, ми мали можливість врятуватися та перебувати в більш-менш безпечних умовах. Він дозволив місцевим увійти до колонії та заховатися в бомбосховищі. Увесь цей час там була охорона, яка не полишала пост. До речі, директор Віктор Григорович також перебував увесь час з нами. Ми зрозуміли, що застрягли там надовго, а тому потрібно було облаштовуватися. Ми почали блукати по самій колонії та зносити усі можливі речі, щоб якось облаштувати умови для ночівлі. У камерах, де раніше мешкали ув’язнені, ми взяли лавки, ліжка, столи тощо… та знесли в бомбосховище. Ми зробили такий собі склад їжі в церкві, що розташована на території колонії. Вона була постійно під замком. Ми готували їжу у величезних бочках. Ми так налагодили процес, що у нас були люди, які відповідали за нагріту воду для чаю та кави на сніданок. На обід вони готували перше, друге та компот. На вечерю нам теж було що їсти. Місцеві чоловіки принесли зі своїх машин акумулятори, які допомагали нам з освітленням. А ще нам пощастило, що у когось був генератор, тому раз на день нам вдавалося заряджати телефони. Майже всі, хто під час окупації перебували в укритті Бучанської виправної колонії, змогли покинути селище лише 10 березня, адже 9 березня російський танк підірвався на мосту через річку Рокач, через яку планувався зелений коридор, через що ми не змогли евакуюватися та змушені були повернутися назад в БВК, щоб чекати на новий коридор".
Зі спогадів Юрія Завадського: «Протягом всього дня були потужні вибухи. Я вийшов зранку на балкон і над будинком побачив російський гелікоптер. Він летів на аеродром «Антонов» через мій будинок. В якийсь момент він вистрелив у сторону Блиставиці, де за секунду запалали приватні будинки. Я не знав куди бігти, тому 5 днів взагалі не виходив з квартири. У нас був газ до 7 березня та трохи води. Звичайно, що вибухи не зупинялися ні на хвилину, багатоквартирний будинок просто підіймався у гору. Знаю, що майже всі, хто залишився в окупаційному Гостомелі, всі ховалися в «БВК-85» (Бучанська виправна колонія – мікрорайон Баланівка). Я туди ходив декілька разів, щоб зарядити телефон та вийти хоча б на декілька хвилин на зв’язок з родичами. Потім вже ходити не міг, бо росіяни блукали по селищу. Вони були скрізь, тому виходити з квартири було занадто небезпечно. Я вирішив сходити декілька разів у школу №15 та намагався зарядити телефон. Тоді росіяни мешкали там у підвалі. Перший час я тільки зранку дзвонив сестрі один раз, щоб сказати, що я живий, а вже після 15 березня комунікацій взагалі не стало. Пам’ятаю, як 13 березня сидів з товаришем та нашою сусідкою на кухні і ми почули сильний гуркіт у під’їзді. Склалося враження, ніби відривають двері. Так і сталося. Росіяни почали відривати абсолютно від кожної квартири вхідні двері, щоб потрапити у чужий дім. Коли вони намагалися відірвати мої двері, я вирішив підійти та швиденько самостійно їх відчинити. Це були чотири озброєні людини в балаклавах, які почали щось шукати у моїй квартирі. Вони перевірили документи та перебрали всю квартиру. І тут мій товариш не витримав та сказав: «А це вас путін попросив зайти у квартиру та перерити усі мої речі?». Його одразу вивели з квартири та повели в невідомому напрямку. Сашка не було близько 20 хвилин. Ми почали думати, що це вже кінець, адже коли поглянули у вікно, то побачили, що вони заїхали танками у двір та щось метушилися. Згодом Сашка відпустили, і як з’ясувалося, що його просто відвели на допит. Якщо говорити про те, чим ми харчувалися, то пригадую, що біля сусіднього під’їзду мешканці будинку, які залишилися, вони щоранку готували їжу на вогні. Було ну дуже багато людей біля будинку. Зранку, 17 березня, я в черговий раз пішов до вогнища розігріти собі та своєму товаришу трохи їжі, і в той момент розпочався обстріл з усіх сторін. Все, що я пам’ятаю, як щось гучне, важке та металеве, що летіло зі сторони «Антонова», впало біля мене, а його частинки влучили в моє тіло».
9 березня була поширена інформація про надання «зелених коридорів» для Бучі, Гостомеля. Баланівка стала тим пунктом де люди годинами очікували на евакуацію з Гостомеля.
Пункти збору:– Гостомель: Баланівка, біля Бучанської виправної колонії. [Електронний ресурс]
У цей день евакуація не відбулася, росіяни нікого не випустили. Жінки з маленькими дітьми, люди похилого віку, тваринки яких намагалася вивести господарі змушені були в холод повертатися назад, до місць переховування. Багато хто знайшов прихисток в колонії, на той час там перебувало вже близько 400 осіб
10 березня знову оголошена евакуація.
“Довгоочікуваний, а разом з тим страшний день чекав сьогодні на мешканців Гостомеля. Сьогодні з міста вдалося вивезти 8 автобусів з людьми, які майже з перших днів війни опинилися в заручниках ворога
Про це повідомили в Гостомельській селищній раді. Кажуть, гостомельчани пережили сьогоднішній день під обстрілами і на холоді з втраченими нервами і надривами серця. Виїхали далеко не всі бажаючі. Багато залишилось чекати завтрашнього дня з надією виїхати.
Пункт збору був поряд з мостом через річку Рокач на мікрорайоні Баланівка. Там мешканці пішки перейшли і виїхало 4 автобуси. Після маршрут змінився і автобуси були направлені до площі Рекунова 2. Там люди розмістилися у восьми автобусах, - розповіли в сільраді і подякували волонтерам, які допомагали з координацією.” .
Зі спогадів Юлії Морванюк про другий день евакуації: «В 9:00 годин почали збиратися на зупинку, біля укрпочти. Було холодно, вітер пронизливий. Мережі не було. Діти були терплячими, ніхто не скилгив, що холодно і чому так довго чекати. Міст все ще був замінований, на ньому було видно вчорашня підірвана машина. Деякі сміливці наважилися піти через міст до Кампи. Тільки ми підійшли, почули страшний свист та вибух. Ми обнялися. Ми забігли у підвал якийсь. Було холодно. Сиро. Мозок відмовлявся сприймати, що обстрілюють дітей та жінок. Часу на роздуми було мало. Підійшли до мосту. На мосту виднілися люди, які тримали дистанцію та впевнено йшли вперед. Я взяла Артема за руку, сказала, що потрібно йти. В його очах був страх. Він сказав, що не хоче йти першими, що краще за кимось йти. Я була наполеглива, і сказала, що зараз потрібно йти. Дехто з людей нас намагалися зупинити. Казали:"Куди ви йдете? Подумай про дитину!" Час зупинився для мене. Але я розуміла, що нам немає куди повертатися. Треба йти вперед. Ми пішли. В думках я просила про захист ввесь свій рід, щоб став на наш захист (я по телевізору бачила в програмі Битва екстрасенсів), йшли з Артемом читали пошепки молитву. Було страшно. Ми обернулися назад. За нами йшли люди. Не поспішаючи. Трішки стало спокійніше. Дійшовши до середини мосту, ми знову почули свист та вибухи. Артем сказав, що йому страшно. І стиснув мою руку. Мені було ще страшніше. Пройшовши іншу частину мосту, ми перейшли до Кампи. На душі було радісно. Ми зробили неможливе. Біля Кампи було холодно. Вітер пронизував все тіло. Я вмикнула телефон. Прийшли смс, що нас евакуюють від Кампи об 11:00, потім о 12:00, потім о 13:00… нерви здавали. Під’їхало 4 машини, обв‘язані білими ганчірками. Стояли хвилин 40 з нами. Потім поїхали в сторону Бородянки. Їх там розстріляли, пізніше повідомили їх родичі.
До сих пір не знаю, чи вижив хтось. Біля церкви стояв блок пост окупантів. Міст вже теж був заблокований окупантами. Ми були, як на острові. Приходить наступна смс від Руслани, що автобуси не пускають до Кампи. Евакуація буде від Бучанської міської ради, о 15:00 має бути останній автобус. (Руслана, дякую тобі безмежно за інформацію, ти була як Янгол-Охоронець). В середині все похололо. По спині пробігли мурашки, чи то від холоду, чи від нервів, чи від голоду. В той момент я відчула якусь силу. Прилив енергії. Мабуть, всі святі тобі були на нашій стороні. Я прийняла рішення йти на блок пост окупантів. І ми знову з Артемом пішли перші. Люди були шоковані. Я твердо вирішила йти до Бучанської Міської Ради. Ставало холодно. Наближалась ніч. Артем заплакав, він знову боявся йти першим. Піднявшись до церкви, та побачивши блок пост, ми підняли руки. Ася тремтіла страшне. Я побачила дивні червоні крапки на Артему, які рухалися хаотично. До мене дійшло. Це були снайперській вогні. Перші мої думки були : «Про нас напишуть в газеті, нас зараз вб‘ють. Нехай краще першого стріляють Артема, щоб він не бачив, як я вмираю в нього на очах». Але окупант закричав: «Абхадітє дварамі!» Ми звернули в двори…
Мікрорайон Баланівка став для більшості мешканців Гостомеля тією відправною точкою в більш безпечне місце, порятунком і надією на життя. Ворог по собі залишив спалені, понівечені оселі, а найстрашніше - покалічені долі, відібрані життя безневинних мирних мешканців.
