Спогади розблоковано…
Ранок 6:30
Я прокинулась, ввімкнула телефон. Побачила смс від Юлія Рокоча, були пропущені дзвінки. Я передзвонила до неї. Вона мені спокійно сказала:» Збирай речі, воду підемо в підвал. «
Я не розуміла, що відбувається.
6:40
Я знала, що моя мама була в Києві. Подзвонила до неї. Запитала, що відбувається? Її голос тремтів : «Війна! Війна почалась! Сидіть вдома, не виходьте нікуди. Будьте спокійні!»
6:45
Я почула, як прилетіла перша ракета до аеропорту Антонов. Було страшно. Artem Morvanjuk прокинувся, запитав, що це було?
Я намагалась не панікувати.
Зібралась з думками, і відповіла, що люди збираються на роботу машиною, лопнулоколесо.
Я не хотіла вірити, що почалась війна…
7:30
Ми з Артемом пішли в Ліцей №1 Гостомельської селищної ради взяти ноутбук, я хвилювалась, щоб з технікою нічого не сталося, краще забрати додому. Думала, щоб Артем міг пограти на ноутбуці в навушниках, щоб не чути тих страшних вибухів та вертольотів.
Ми прогулялися, зайшли в магазин Фора.
Скупились трішки продуктами.
Люди були стурбовані та налякані.
Намагалися купити все, що було в магазині. 9:30-10:00
Купивши необхідне, ми пішли додому.
Приготувавши сніданок та каву, ми швидко поїли та я почала займатися домашніми справами. Намагалась себе відволікати хоч якось. В голові не вкладалося, що в 21 столітті може бути війна…
10:30-10:45
Подзвонила я до колеги Оксана Петровська, запитала її як справи та як її син.
Намагалися не панікувати.
Раптом почули дивний звук. Гул.
Я кажу Оксані, піду на балкон подивлюсь, що там. Я передзвоню.
Вийшовши на балкон я була шокована, в мене була паніка від побаченого.
Зі сторони Білорусі летіло низько-низько 10!!!!!! страшних чорних вертольотів.
Вони летіли ланцюжком , один за одним. Я нарахувала тоді 10 штук.
Вони летіли прямо до аеропорту Антонов, де був найбільший вантажний літак «Мрія», і відкрили вогонь по ньому!
11:00-12:00
В той момент в середині все впало. Руки тремтіли, ноги. Була панічна атака. Я не могла дихати. Було страшно…не за себе! За сина….
Зібравши всю волю «в кулак» та затамувавши подих, я сказала спокійно : « Збираємося на вулицю! Швиденько! Нам треба на вулицю!»
Ми спустилися ліфтом. Я, Артем та наша Ася-собака
На вулиці пахло горілим. Шум стояв страшний. Люди тікали хто куди. В дворі була паніка. 13:00-15:00
Юлія Рокоча була в будинку напроти в сусідів. Вона нас забрала до них.
Тоді ми дізналися від людей, що росіяни розстрілюють мирних людей, автомобілі з дітьми! Застерегли нікуди не йти, особливо в сторону Києва.
16:00-21:00
Люди почали сходитися в підвал. Наталия Святнюк попросила ще зранку забрати її сина до нас у підвал, вона їхала з роботи з Києва. Вона не могла швидко доїхати через затори. Люди об‘єдналися.
Галина Міщенко Леся Ивановна Inna Odessa Евгения Овчаренко та всі сусіди нашого ЖК стали, як одна велика родина. 22:00
Це була перша ніч в підвалі…
Далі буде
Це було 15 днів пекла. Я не хочу говорити про те, що я бачила, відчувала та пережила за ці дні. Я просто хочу це витерти зі своєї пам'яті, забути як страшний сон. Тисячі людей залишилися без житла, але ворога до Києва не впустили.
А це будинки , серед них і мій дім, у найкрасивішому для мене місці, про яке я мріяла.
В нас були мрії, було завтра. Тепер немає нічого!
Горіть у пеклі, тварюки.
Саме в цю мить, я розмовляла з мамою, та просто дивилась у вікно.
Я почула вибух. Син прокинувся, не розуміючи, що сталось. Я пояснила, що в машині просто вибухнуло колесо, а в середині всю трясло, починалася паніка...
Хочеться все забути, й піти додому, а не можнаак починалася атака на Гостомель. Сьогодні близько 7:00 ранку російська "високоточна" ракета розірвалася біля цивільного житлового будинку в Гостомелі, де мешкають у тому числі діти. Вибухом і уламками в будинку повибивало шибки, дивом ніхто з цивільних не постраждав. Збережемо для трибуналу над російськими військовими злочинцями.
26 лютого 2022
Всі мости до Києва підірвані. Люди все більше та більше переходять в підвали, в квартирах стає не безпечно. Аеропорт то наш, то не наш. Запеклі бої йдуть в Бучі та Ірпені.
Запаси продуктів закінчуються.
Раптом, сусіди нам сказали, що відкрили Лоток та Фору. Продукти можна брати безкоштовно.
Було страшно туди йти. Вибухи лунали скрізь. На дворі було прохолодно. Ми з Юлія Рокоча пішли в Лоток.
Людей було багато, брали в основному печиво, воду, фрукти.
Світла вже на той час не було. Був тільки газ.
З‘явилися перші вбиті люди на вулиці Свято-Покровській.
Пізніше, ми пішли до Юлі. Нагріли води для чаю, почистили зуби. Діти змогли полежати на ліжках, замість твердої підлоги в підвалі. То була розкіш мати можливість почистити зуби.…
28 лютого 2022…
Ніч була спокійна. Трішки вдалося поспати.
Вийшли з підвалу, було всюди димно. Були пожежі. Казали, що горить Чеський дворик, Склозавод.
Леся Ивановна чоловік прийшов і сказав, що організували пункт для зарядження телефонів. Люди почали заряджати телефони. Я подзвонила до батька Володимир Бобко сказала, що ми живі. Все добре. Далі зв’язку не було…
Ставало якось дивно тихо.
Юлія Рокоча вирішила піти з дітьми додому по продукти та нагріти води. (Ми думали, що є газ в неї вдома)
Через хвилин 40 ми побачили, як горить ЖК Покровський, в якому магазин Лоток.
До Юлі додзвонитися не можу, немає мережі. Всюди стріляють. Почали ширитися новини про Мостище, Бородянку, Горєнку.
Ставало страшно…
Зв‘язку з Юлею так і не було…в голові виникали різні думки.
Рудницька Тетяна подзвонила (Артема однокласниці мама) сказала, що квартира горить!!!! В неї була паніка. Я не знала, чим допомогти. Вона говорила страшні речі, що в квартири стріляють прямо з танків. В притул.
Панічні атаки все наближалися і наближалися…
Воду почали зливати з труб в квартирах.
Тієї ночі Юля з дітьми не прийшли ночувати в підвал.
Плакала з Артемом. Бої були страшні на Свято-Покровській вулиці. Літали ракети. Було страшно за них. Дуже.…
1 березня 2022
Ніч була тиха, але не спалось. Переживала за Юлія Рокоча та її дітей. Зв’язку так і не було. Я незнала, що з ними. Будинки палали, стояли чорні. Наш квартал був фортецею.
Нарешті о 6:00 ранку Юля з дітьми прибігли до підвалу. Ці емоції не можна було передати, що вони живі!!!! Думки були різні в ті хвилини. Наталия Святнюк та Галина Міщенко підтримували та підбадьорювали, що Бог з ними, що все буде добре. Це заспокоювало трішки, за це я їм вдячна!
Юля з дітьми ночували в під‘їзді свого будинку разом із сусідами. Були обстріли. Вона розповідала страшні речі. Бачила, як танк під’хав до будинків і в упор просто так, почав стріляти. Вона була шокована від побаченого. В квартирі лиши вона одна та двоє дітей….Їх будинок був під обстрілами. Але ЖК вистояв!
Потім ми разом вийшли на вулицю. За календарем була весна, але природа вирішила по-іншому: випав сніг. Сусіди почали казати, що в дворах були мітки, а сніг їх засипав. Дякували природі, що вона теж підтримує нас, українців.
Згодом люди почали зносити їжу до підвалу. Діти їли із-задоволенням, як не дивно.
Почалися знову обстріли.
Але стріляли чимось іншим. Снаряд розривався і від нього летіли маленькі дрібнюсінькі уламки, які роздробили КамАЗ на будівництві та паркан біля дитячого будинку.
Було страшно. Але страх навчилась ховати, щоб Artem Morvanjuk не бачив та не лякався.
В новинах почали читати, що росіяни розстрілюють цивільних, які намагаються евакуюватися.
Розуміли, що ми приречені. Відрізані від цивілізації та евакуації.
Будинки так і диміли, пожежні машини не могли доїхати, їх розстрілювали.
Швидка допомога теж вже не могла до нас доїхати.
Запаси їжі ще були, але кінчалась вода.
Inna Odessa вчила нас мантри різні. Хотілося дива. Слухала уважно, повторяла разом з нею : «. Там де я, безпечно!»
Молилися всіма способами, які тільки згадували.
Було страшно, холодно…
3 березня 2022 р.
Були страшні бої всю ніч і , майже, ввесь день.
Світла немає, зате є генератори. Якось заряджаємо телефони, по-черзі, не панікуємо.
Зі сторони Склозавода валить чорний дим. Ми розуміємо, що горять склади.
Всюди бахкає, стріляє.
Зробила Едуарду укол. Так страшно. Ходив вчора ще нормально, а сьогодні навіть в туалет не може піднятися, так все болить.
Лікаря нема, швидка не доїде. Ми залишилися відрізані, відчуття, що ми покинуті.
На Свято-Покровській вулиці йдуть бої.
Ми чуємо, як гуркотять танки.
О 17:00 годині починається комендантська година. Ми вже не виходимо з підвала.
Періодично включаємо камери на телефоні, щоб бачити що відбувається зовні в дворі та в будинку. Камери встановили жителі будинку.
І не дарма…
Те, що ми побачили, нас шокувало.
Вони взламали наш будинок, і почали виламувати двері у квартирах, грабувати та нищити майно. Ми були шоковані!!!
Кабель від генератора перерізали декілька разів. Світла немає, зв‘язку немає ніякого.
Пізніше, приходить інформація, що мера Гостомеля Юрія Прилипка застрелили на нашій набержній. Тіло пролежало там три дні, його замінували.
Час зупинився…
6 березня 2022…
Окупанти ще живуть в нашому комплексі.
Дозволили заходити в свої квартири. Взяти якісь необхідні речі з квартири.
Мені було цікаво піднятися до себе в квартиру, і страшно. Галина Міщенко прошу неї піти зі мною.
Піднялися на 9-й поверх. Все ціле. Двері не вибиті. Сусіди деякі є на поверсі. Бережуть своє майно. Пройшлася по квартирі. Взяла солодощі. В грудях здавило, заплакала.
11 березня мали приїхати двері в ванну, міжкімнатні. Були плани. А зараз пустота.
Квартира була нова, все вкладала в неї.
Перед новим роком замінила вікна на балконі та купила нові світильники. А тепер ночую в підвалі…
Спустилися вниз. Люди шукали дрова, метушилися, поки окупанти десь їздили.
Дехто із жителів курив електронну сигарету, яку можна було підзаряджати в автомобілі. Таким чином, ми умудрилися і підживити батареї своїх телефонів. Але, командир окупантів, був здивований, побачивши сигарету, яку можна заряджати. Він сказав, що це нацистська штукенція, європейська. Сказав ще, що наш президент наркоман, тому не дивно, що є такі сигарети. Ми тільки слухали. Нічого не перечили. Навіть я навчилась мовчати.
Пізніше ми з Inna Odessa піднялися до неї в квартиру. Вона жила з сином в 4-х поверхівці. Те що ми побачили в її квартирі, то був жах!!! Все перерито. Косметика вся вивернута, фотоальбоми її сім’ї лежали просто на столі разом з Prosecco, яке вони не встигли допити. Жіноча білизна розкидана по квартирі. Стільчики з Інниної квартири були в коридорі. Всюди був безлад. Так спасалі нас спасатєлі.
Пізніше приїхали окупанти. Почали вмовляти жителів евакуюватися в Білорусь.
Дехто погодився, поїхали з окупантами. Пізніше був відеоролик про те, які вони щасливі, що прийшов «руській мір, і асвабаділ їх від наших ЗСУ».
Почали залякувати, що йдуть кадирівці, і вони нас зрівняють із землею, щоб ми тікали. Окупанти сказали, що вони самі бояться кадирівців.
Ставало холодно. Ми готували суп на кострі. Ним і грілися.
Ставало якось пусто на душі без інформації української.
Нам тільки казали, що України вже нема. Що вже вєлікая расія, і ми «далжні іх слушатца».
7 березня 2022…
З‘явився зв’язок. Встигла подзвонити батьку та мамі, сказати, що живі. Окупантів не було. Поїхали десь, але сказали, що повернуться. Люди почали заряджати телефони в машинах та слухати новини по радіо.
Чоловіки готували їсти на зруйнованому дитячому майданчику.
Пізніше приїхали окупанти. Молоді, років від 18 до 25. Головне, що з автоматами, які були завбільшки від них самих.
Едуарду (пораненому від снайпера, кулею) ставало гірше. Нога боліла. Попитали в окупантів, чи є медбрат, щоб оглянув Едуарда. Знайшовся один.
Дав мені знеболююче, розказав, які дози колоти та в який час доби найкраще.
Більше ми його не бачили, того окупанта-медика. Але ліки дав.
Почалися обстріли…але в підвалі був вже гарячий чай. Вже було тепліше та якось жвавіше. Artem Morvanjuk полюбив чорний чай. Пив, іноді, навіть без цукру. Вдалося трішки зарядити його телефон. Грався, відволікався від обстрілів…Так хотілося його захистити від війни, а я просто не знала як. Але виїджати до срасіі чи Білорусі не хотіла.
Деякі люди продовжували виїзджати до Білорусі. Потім писали, що їх супроводжували окупанти на танках до самого кордону...
8 березня 2022 …
День, який назавжди залишиться в пам’яті...
Почну з того, що окупанти всі поїхали з нашого двору в напрямку Ірпеня.
Запаси води були вичерпані. Тож поки інші сусіди метушилися в приготування їжі та розпалу вогнища, ми разом з Юлія Рокоча вирішили піти на пошуки води.
Ми не виходили ці дні з підвалу так далеко, але вирішили, що потрібно йти на пошуки води, поки ніхто не приїхав.
Ми підійшли до будинків, які стояли над дорогою. В яких був затишний сквер, де ще влітку проводилися чудові концерти та гралися діти. Те, що ми там побачили, це був шок для сприйняття реальності…
Всі стовпи повалені, провода лежали прямо на асфальті, кущі були вирвані з корінням. ЖК «Покровський», буд.73е перетворився на кадри з фільму-катастрофи. Все, що так старанно було там зроблено, все було знищено.
Ми перейшли дорогу. Асфальт був понівечений. На дорозі були обгорівші автівки, поруч з однією лежали люди.
Раптом, в дворах ми почули голоса. Вирішили зазирнути. Ворота були розбиті, відкриті. Вдворі ми зустріли двох чоловіків, вони щось робили по двору.
Ми запитали за воду, чи є в них вода, тому що ми з ЖК Покровський.
Чоловік стояв шокований. Він знав, що там перебувають люди в окупації. Сказав, що вода замерзла, потрібен час, вода буде пізніше.
Потім почав розповідь : «3 березня зайшли до них окупанти зі зброєю. Обшукали будинки. В нього народилась донечка, на той час було два місяці. (Почав плакати), в сусідів був теж маленький хлопчик.
На подвір’ї , в будинку разом з ними проживали батьки. Від шуму в дворі вирішили вийти на вулицю, подивитися, що відбувається. Не встигнувши вийти на подвір’я , були розстріляні впритул на очах дітей. Єдине, за що попросили вибачення окупанти, це за зламаний паркан: «Батя, прасті за забор!»
Чоловік перевів погляд в сторону ангару, де лежали дрова. Ми озирнулися, побачили тіла мертвих людей. В середині все зжалось від болю. Я ніколи не думала, що можна так ненавидіти інших. Дихати ставало важче.
Чоловік продовжив: «Окупанти навідувалися майже щодня, перевіряючи де тіла тих людей, не даючи дозволу поховати їх хоча б на городі.
Також закінчуються запаси дитячого харчування ,вологі серветки та памперси»
Того дня все-таки вони вирішили захоронити батьків на городі, поки окупанти були відсутні.
Ми зрозуміли, що потрібно йти. Вийшов інший чоловік (син тих батьків), він просто вив від горя.
Ми сказали, що в нас є ще запаси памперсів та деяке дитяче харчування, вологі серветки. Що ми прийдемо пізніше ще, принесемо.
На тому вийшли з двору. Говорити не хотілось. Кожен був шокований побаченим та роповіддю.
Гостомель був пустий та розтрощений. Всі будинки вздовж Свято-Покровської вулиці були навстіж відчині, паркани розтрощені. Майже в кожному дворі стояли зловісні танки із символікою “Z” та “V”.
Реальність мозок зовсім не хотів сприймати.
В одному дворі стояв серед красивого двору великий чорний Лексус. Він був ввесь понівечений, білий салон виглядав з розчинених навстіж дверей, порізаним та розшматованим. Біля двору було багато крові. Слів бракувало. Ставало моторошно. Ненависть росла ще більша.
Ми пройшлися, майже, до базару. Згадавши, що там є колонка, де можна набрати води. Але і там було пусто.
Ми повернулися назад.
Підходячи до нашого підвалу, почався шалений обстріл. Ми ледве встигли добігти до підвалу. Діти були налякані, що нас довго немає.
Пізніше, до нашого підвалу прийшли люди від Червоного Хреста з деякими засобами гігієни, дитячим харчуванням та з шоколадками. Вони переховувалися в іншому дворі. Сказали, що в Ліцей №1 Гостомельської селищної ради перебувають кадирівці.
Під вечір ми з Юлею все таки віднесли речі першої необхідності до тих людей. В нас серце кров‘ю обливалося через маленьких невинних діток, які народилися в такий страшний час.
А воду нам дали окупанти, пізніше, як приїхали. Нашу ж, вкрадену українську Моршинську.
Потім, ми дізналися, що проводиться евакуація з Романівки. Що потрібно йти пішки туди, бажано вночі. Разом з дітьми.
Я відмовилась. Категорично. Я боялась наслідків. В голові малювала картину, що прийдуть наші ЗСУ, врятують нас. Потрібно сидіти тут. Нікуди не йти. Потрібно чекати стільки, скільки треба...