24 лютого 2022 року я і моя родина прокинулися о 6.55 від потужного вибуху. До цього вибухів ми не чули, міцно спали, телефони були на беззвучному режимі. Схопилися з чоловіком з ліжка одразу й одразу все зрозуміли – почалася війна. З балкона у дитячій кімнаті було видно стопв диму, що піднімався над аеропортом. Ввімкнули телевізор... все було зрозуміло. Потім безкінечна кількість дзвінків від батьків, друзів, знайомих. Навіть сестра з Лос Анжелеса телефонувала і кричала в трубку, що у нас війна, треба терміново виїжджати. Паніки вдома не було, була невизначеність і розгубленість. Чоловік пішов у магазин, я залишилася з дітками в квартирі, вмивалися, одягалися, складали документи і якісь важливі, як мені на той час здавалося, речі.

Десь через годину полетіли гелікоптери... багато.. гучно.. страшно... На всіх бортах були російські зірки. Вирішили спуститися у підвал будинку. І ледве ми встигли вийти з дому, як полетіли російські винищувачі, бомбили аеродром. Залишатися в підвалі було небезпечно, та й холодно. Вирішили їхати до батьків чоловіка у приватний будинок на вулиці Вишневій. 

Вранці 25 лютого прийшли тривожні новини, що на Варшавській трасі розстрілюють цивільні автомобілі, в соцмережах з’являлися відео блукаючих російських солдат в районі ЖК Чеський двір і парку Щасливий. Виїжджати з Гостомеля було вже пізно...

26 чи 27 лютого, не знаю, час зупинився, прийшла звістка про те, що відкриті продуктові склади, треба їхати і допомогти розвезти продукти по всім дворах і куточках Гостомеля. Ми з чоловіком поїхали. Намагалися не пропустити жодної хати, завозили всім, кого зустрічали і старим, і малим. Поверталися на склад, завантажували автомобіль і знову розвозили. В той день було спокійно, вибухів не було. Дорогою на ЖК Покровський побачили, що з аптеки роздають ліки, воду, харчування. Люди просили допомогти розвезти, кому потрібно. Взяли дитяче харчування і водичку для малят, бо я сама мама і добре знаю, як доводить до відчаю крик голодної дитинки. Де б ми у той день не були, до кого у двір не заїжджали, всі були налякані, розгублені, змучені від нерозуміння і несприйняття того, що ми всі в одну мить опинилися на лінії вогню.

1 березня від брата чоловіка, який приєднався до ірпінської тероборони дізналися, що в найближчий час останній міст з Гостомеля на Ірпінь будуть підривати (Гостомельський і Романівський мости вже були підірвані, залізничний теж). Останній міст, що з’єднував Гостомель з життям, замінований. Орки пруть на Київ. 

2 березня батько розбудив нас тихенько і сказав, що у сусідньому дворі лазять орки. Вони стріляли у двері, вибивали і виносили все, що можна було винести: техніку, продукти, навіть подушки і ковдри. Це був жах. У нашому підвалі ховалося багато сусідів з дітками. Всі сиділи, як миші. Чоловік був у розпачі – він розумів, якщо до нас зайдуть орки, варіанти розвитку ситуції можуть бути катастрофічні, але захистити всіх дітей і жінок не вистачить ні сил, ні засобів. Орки до нас того дня не дісталися, накрали у сусідніх будинках. Але справжній жах нас чекав попереду...

3 березня вдосвіта вирішили вибиратися з Гостомеля. Брату чоловіка вдалося до нас додзвонитися, сказав, що в центрі Гостомеля кацапів немає, що ситуація дуже складна і нестабільна. Щогодини все може змінитися. Світла вже не було, газ в балоні закінчувався і готувати на вулиці було небезпечно через постійні обстріли. Та головне, ці виродки почали лазити по хатах. Їхали з вулиці Вишневої через Ювілейну до озера. Бачили хати, розбиті вражими снарядами, спалені машини і жодної людини. Виїхали з вулиці Ватутіна і піднімалися  до мосту через Рокач і тут... Ворожий блокпост... Вже.. Солдати з георгіївськими стрічками... 

-Из машини, бегом... Сюда.. Витаскивай его! – кричав один з орків. Чоловік вийшов з піднятими руками, просив не стріляти по машині, там повно дітей. Його поставили на коліна під автомат. Я дивилася і мозок не сприймав цю картину... Зараз буде кінець..

-Отпусти его, пускай уезжает на аеродром, там евакуируют на Белорусь. – з кавказьким акцентом вояка відпустив чоловіка у машину. А інший, руський, поки вів чоловіка до машини, сказав:

-Убирайся отсюда, здесь сейчас будет бой.

Ми повернули машину і хотіли повернутися до дому, але по вулиці їхав танк. Всі миттю вискочили з машини і куди... ми на чужій вулиці посеред хат, нікого немає...якийсь чолов’яга пустив нас у свій погріб, пожалів дітей. Весь день йшов бій, горіли будинки по вулиці Свято-Покровській. Кацапи гнали в сторону склозаводу, їх розбивали, накривали, вони горіли, але за цими їхала вже нова група. Ми сиділи в погребі. Це така просто землянка, посередині підперта цементним стовчиком, щоб не засипало землею. Сидіти там можна було тільки зігнувши голову, краплі вологи, що збиралася, падали нам  на голови разом із слимаками. Запах сирої землі, як з могили, і досі стоїсть у роті...

-Мама, - прошепотіла мені донечка, яку я тримала на руках, - в мене ж сьогодні День народження. Це мій останній День народження? – запитала вона. 

- Доню, моє сонечко! Я тобі обіцяю! В тебе буде ще багато-багато Днів народжень і завжди будуть гості і великий торт! Ми виберемося... – сказала я , і здушила свої сльози в очах наскільки це можливо. Я не мала права заплакати, ще було рано плакати – ми всі живі, нас не розстріляли в машині, а значить треба пережити цей день.

Вночі бій не зупинявся, а на ранок 4 березня нас прийняли у своєму домі через дорогу наші друзі. Тиждень ми були у них... всі разом якось ховалися від обстрілів, готували, що можна було. Чоловіки ходили через дорогу до криниці по воду. Снайпер, який сидів на будинку ЖК Покровський щоразу стріляв по тих, хто йшов до криниці. Але поруч стріляв, щоб не вбити, а так, налякати. Розважався чи тренувався.

Бої тривали щодня і щоночі з 3 по 8 березня... Горіло все... Всі ці дні ми були без зв’язку. Мої батьки, яким вдалося виїхати 5 березня, не знали чи живі ми, чи ні...Вони просто чекали нас, молилися, виглядали нашу машину на трасі. 

9 березня ми почули, що буде оголошено зелений коридор для виїзду. Діти почали хворіти, ліків не було. Вирішили їхати. Колони машин стояли від вулиці Ватутіна над озером через Ювілейну і Ярову. Рухалися повільно, над головами літали кацапські «алігатори», були чутні автоматні черги, десь на Кімерці чи в саду йшли бої. Людей йшло по вулицях дуже багато – на візочках старі і каліки, на самокатиках діти, на плечах у всіх клунки з речами і пляшки з водою. Весь цей потік люду рухався в сторону Баланівки до Бучі, там мали бути евакуаційні автобуси. Але врятуватися того дня не вдалося нікому. Орки порушили домовленості. Зелений коридор був заблокований.

10 березня ми вже не чекали коридору, організувалися кілька машин в колону і рушили через вулицю Ярову по Свято-Покровській в сторону склозаводу. Проїжджали ставок, церкву, містечкко – все розбите і згоріле, на дорозі валялися обгорілі запчастини з ворожої техніки. Доїхали до ЖК Покровський, там був перший кацапський блокпост. Заглядали у машини, але нікого не чіпали, телефони не шукали. Сказали рухатися чітко туди, куди вони вказують, не звертати.

Такі блокпости були в районі склозаводу, на початку вулиці Інститутська, на Варшавському шосе... Скільки їх було – незлічимо. На кожному дивилися машини. Останній вражий блокпост був біля заправки КЛО на межі селища Забуччя.

Переїхавши Житомирську трасу, дорогу смерті і це дійсно так було, побачили жовто-блакитний прапор. І тільки тут, перед нашими воїнами і перед українським стягом я виплакала всі свої сльози, які тримала в собі ці два пекельні тижні....

-Не плачте, ви у безпеці, ви вижили. – сказав мені український воїн. Але спинити сльози вже не було сили. 

Тільки на вечір 10 березня вдалося заїхати у Київ, наступного дня їхали на Білу Церкву, у село, де на нас такі довгі 5 днів чекали батьки.