27 лютого у Гостомелі в районі парку «Щасливого» та ЖК «Покровський» – зникло світло та вода. Не було зв’язку.
Зі спогадів гостомельчанки Ольги Кацедан можна описати загальну ситуацію в селищі: «27 лютого 2022 року. Прокинулася від гуркіту у двері… Сусід Вова приніс нам відро води. Каже, що в них теж вже починає закінчуватися, бо струмок все менше й менше.
Розігріла води, щоб помити Женю. Ще трошки води для того, щоб змити унітаз, прибратися за котами… Щось почало гриміти дуже сильно на вулиці… Я вже не розуміла з якого це боку, що це, але це було десь поруч. Пішли до Юлі з Вовою на другий поверх. Дуже гучно гриміло, вирішили йти у загальний підвал до людей. Вийшли на вулицю, стоїмо, бачимо, як сусідка з 5 поверху тягне цілий візок продуктів. Каже там «Фору» відкрили люди, йдіть беріть продукти. Віддала нам візок.
Деякі люди, що були біля підвалу вже відвідали нашу Фору та сказали, що там нічого немає. Дуже щось бахає сьогодні. Кажуть намагаються знову штурмувати аеропорт. Колони танків великі вже заїжджають до сусідніх сіл, скоро дійдуть до нас. Коли стало темніти, ми пішли у двір до підвалу. Там приїхали перші волонтери з продуктами для маленьких дітей, засобами гігієни та ліками. В укритті хтось вичитав у новинах, що згоріла «Мрія», що росіяни намагаються взяти аеропорт вдруге, йдуть бої в Бучі, Ірпені. Взагалі було гучно, все гриміло, бахало, барабанило навкруги. Було ясно, що дуже скоро колона, яка йде з Чернігова дійде до нас.»
Зі спогадів Гридіної Людмили Валентинівни: «З 27 лютого вулиці Гостомеля були заповнені рашистською техникою.
По вулиці Леонтовича рухалися їх танки, БТРи, вантажівки з солдатами. Під час руху техніки дорога охоронялася їх військовими. До цього русня пройшлася по всім хатам. Вибивали двері, вікна, заходили в хати, сараї, обшукували горища будинків, шукали міфічних «бендерівців». Я почула гуркіт за дверима, пішла відкривати. Двері були на засуві. Не встигла відкрити, як «визволителі» сапогом вибили двері. Зайшло п’ятеро. Старший росіянин, інші білоруси. Зі мною розмовляв «старший», інші заглядали по шафам, в льох, на горище. Говорили: «мы русские, мы вас не тронем». Але дії їхні були зовсім протилежні, з цивільним населенням не панькалися. БТРами повалили паркани, прикривали себе і свою техніку цивільними. Були и буряти. Ті своїми вузькими очами відразу нишпорили по сторонам «щоб таке прихватити?», просили води. Я відповіла, що кожна крапля води на вагу золота. Кадирівці теж були, але до мене у двір не заходили.»
У селі Мощун 27 лютого місцеві хлопці, що вступили до лав територіальної оборони, першими зустріли колону російської техніки, що мала зайти в село. Вони з різних сторін почали стріляти зі зброї, які їм видали утворюючи «картинку» ніби у селі повно наших військових. І росіяни тоді відступили. До речі, хлопцям тоді видали усього 7 автоматів на двадцять чоловік і по 30 набоїв на кожну одиницю зброю. Олександр Топал самотужки вистежив коригувальника вогню у селі, на жаль, героїчно загинув. Багато наших місцевих чоловіків допомагали евакуйовувати населення, робили розвідку, забезпечували військових прихистком і продовольством, гасили пожежі. Жоден будинок наших хлопців, що стали на захист села, не вцілів.