09.03.2022р.

9 березня віцепрем’єрка, міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, Ірина Верещук повідомила про погодження із російською стороною шістьох маршрутів евакуації цивільних цього дня.

Згідно з домовленостями, військові мали припинити вогонь від 9:00 до 21:00 9 березня і відкрити гуманітарні коридори.

У Київській області – із міст Ворзель, Буча, Бородянка, Ірпінь, Гостомель – до Києва через Стоянку, Білогородку.

Російська сторона раніше зривала евакуацію цивільних, обстрілюючи маршрути, за якими мали вивозити людей, зокрема у Маріуполі, Волновасі. Крім того, під час евакуації були обстріляні цивільні в Ірпені, внаслідок чого загинули восьмеро людей. При цьому Росія звинувачувала у зриві евакуації українську сторону.

Зі спогадів Ольги Єфімчук

09.03.22 …Нарешті «Зелений коридор» 

Обстріли продовжувались … смс повідомлення Гостомель Евакуація , зелений коридор така то година таке то місце , Невже? Нарешті ! Будь-ласка хай все вийде ! Ми хочемо звідси піти , ми не хочемо тут бути, ми хочемо жити , ми маємо поїхати з цього пекла …. Ми зобов’язані врятувати дітей! забрали все саме необхідне , це документи, трішки речей дитячих , водичка і печиво , все. 

Виїхали… колона машин , дуже багато людей , дітей, пенсіонерів багато хто пішки … сніг мете , холодно , страшно , вибухи, , десь догорають будинки … по вулиці їздять ворожі танки , БТРи , чорно біла картина перед очима , і надія поскоріше вибратись звідси … 

простоявши тупо години 3 чи більше в колоні з машинами , під’їхав БТР ворожий до цивільних і кажуть …(мы можем вас пропустить только в сторону беларусии … провести . Ні! Відмова! Вони поїхали. )

Далі проходить деякий час , шось там вирішують , всі бігають метушаться, взагалі нічого не зрозуміло буде евакуація , чи ні не буде… знов куча питань… що відбувається? Як діяти ?чому ми стоїмо ? Чому не рухаємось? … в цей час тихо не було! Дуже було гучно, вибухи були поряд … люди виходили з машин і присідали, лягали  на дорогу …Страх! Можливо потрібно було лишитись дома? Знов питання … без відповідей …

Знов? Ні ! Прошу ні! Будь-ласка ! Обстріл… обстріл по колоні , обстріл по цивільних . Зривається евакуація ! Ми не виїхали ! Повертатись назад додому було дуже небезпечно , срашисти почали вилазити з нор і повністю володіти будинками , вулицями …

Ми поїхали до рідних , моєї тітки всі …, ( вони живуть поруч по вул. Ювілейна , у них грубка і в хаті тепло , генератор, хоча б погрітися , погреб у них теж є але маленький , на 2-3 людини , а нас багато і зрозуміло , що місця нам немає там … вони нам виділили одну кімнату, «переночувавши» одну ніч , дивлячись у вікно воно було без штор і занавісів , не тільки чувши , а і бачивши як літають ворожі літаки , снаряди , точаться жорсткі  бої , вибухи , десь прильоти по будинкам видно як горять , відчай , сльози , прижавши діток до себе , молючись щоб не «прилетіло» я все-таки заснула на годинку …

Зі спогадів Ольги Кацедан (ЖК Покровський)

9 березня 2022 рік. У цей та наступний день, мені здається з нами був Бог, всі святі, й всі хто нас оберігає з того світу. 

Цей день почався як завжди з гарячого чаю. До нас прийшов Батюшка з нашої Церкви, розповів про сумну долю нашого Мера. Сказав, що насилу випросив тіло вбитого та поховав його на території Церкви.

Хтось сказав, що начебто збираються евакуювати людей з Бучі сьогодні біля колонії. Я подумала : «Ну ось нарешті, може й до нас дійдуть…». Я поняття не мала де знаходиться ця колонія. Казали, що до неї треба було йти 5 км. На вулиці було дуже холодно 13, 14 морозу й вітер. Такий вітер, що пробирало все тіло. Ми попили чаю й попросили Інну спробувати ще трошки підзарядитися у машині, щоб хоч якісь новини знати. 

Якщо Ви думаєте, що щось знаєте про «Дежавю», то Ви нічого про це не знаєте. Стоїмо біля машини, очі наповнюються щастям прямо пропорційно кожному відсотку зарядці на телефоні. Й тут…. Знову свист… знову вибухи, знов ми біжимо у бік підвалу, але у цей день Жека вже сиділа у підвалі й чекала мене зі словами : «Ну що мам, підзарядилася? Завтра ви не підете заряджатися, добре?». Це почуття, коли тобі й страшно, й смішно від дублювання непередати.

Ще трошки побувши у підвалі, приготували поїсти. Діти доїли хліб. Ми з Жекою дуже змерзли, було дійсно холодно, металева пластина не рятувала. Пішли до квартири, лягли на диван, укуталися, як могли, й заснули… Нас начебто вирубило, просто відключило на 3 години. 

Проснулися, вийшли на вулицю. На вулиці була тиша… Я не одразу зрозуміла, що трапилося… Чоловіки біля підвалу дивилися на нас із здивуванням. Питають: «А ви чого повернулися?» Звідки? ми дома були, спали. 

Як виявилося, поки ми так гарно спали, людям хтось сказав, що буде евакуація з Бучі, з колонії, вони всі зібралися, хто на машинах, хто пішки й пішли туди. 

У підвалі залишилося троє чоловіків, Іра з Едіком, ще родина у будинку Таня і Вадік, наш дядько Володя. Й ми з Жекою…. Я була у розпачі, але здоровий глузд та чоловіки намагалися мене заспокоїти. Д.Василь сказав : Нічого страшного, що Ви залишилися, зате будете живі, їжа у нас є, воду теж знайдемо. Як на підтвердження його слів у тому боці куди пішли люди ми побачили двагелікоптери. Вони наче над кимось літали, щось там відбувалося недобре… Я трошки заспокоїлася. Ще більше я заспокоїлася, коли почали приходити новини, що люди так нікого й не дочекалися, автобуси не пропустили, й всі вимушені були чекати наступного дня або на вулиці, або у когось з людей, хто пускав їх переночувати. 

Ближче до ночі повернулася родина з п’ятого поверху. Вони теж намагалися з людьми пройти до колонії, але це було не реально. Вони прочекали 4 години на морозі й вирішили повертатися до дому.

Зі спогадів Юлії Дацій (вул. Свято-Покровська, парк «Щасливий»)

9 березня – ми дізналися, що буде евакуація та збір біля церкви. О 10 ранку ми почали збиратися. О 10:40 ми виїхали з двору і в той самий час до нас в будинок остаточно “переїхали” росіяни.

Доїжджаючи до склозаводу, на перехресті було багато розбитої техніки та згорівших цивільних машин. Велика вирва, яка була праворуч від нас ускладнювала проїзд машин до центру. З території сколозаводу виїхав БТР з озброєними військовими на ньому і їхав прямо на нас. Всюди по дорозі ми бачили озброєних військових. Евакуації в той день так і не відбулося… цілий день простоявши на вулиці Яровій в очікуванні - ситуація не змінилася. Нам довелося ночувати на вулиці Яровій біля саду та бачити їхні вертоліти. Ніч була дуже важка, було дуже гучно.

Зі спогадів Юлії Морванюк (ЖК Покровський)

Ранок 09 березня почався з обстрілів. Я вночі, майже, не спала. Перед очима були страшні та моторошні спогади після побаченого та почутого. В цей день День Народжння Тараса Григоровича Шевченко та Юлії Рокочі. Ми привітали Юлю всім підвалом. Згадали, що в цей день народжуються талановиті люди. 

Годин о 9:30-10:00 прийшла смс від Володимира Захлюпаного (директора ліцею), що буде евакуація людей від селищної ради. Була інформація раніше, що коридори розстрілюють. Але чомусь я дуже сильно повірила директору. Чомусь була впевненість, що все буде добре. До нього була довіра та відчувалась безпека. На роздуми були секунди. Ми сказали усім, що проводиться евакуація. Потрібно йти. В людей була паніка. Куди йти? Ми вже їсти приготували. Ми нікуди не підемо. Ми з Юлею вирішили йти. Були як в тумані. Встигли взяти тільки рюкзаки з документами, якесь печиво, дітей та я свою Асю (це собака). І ми пішли. Самі перші. Ми вирішили, що це найкращий подарунок на її День народження. Ми підійшли до Селищної ради. Людей було багато. Дітей, пенсіонерів з тваринами. Раптом, почали їздити танки туди-сюди. Люди були налякані. Танків не повинно бути. Нерви не витримували. Потім прийшло повідомлення від Руслана Шкильнюк, (дякую щиро, що була на зв’язку всі дні під час евакуації), що евакуація зірвана. Потрібно йти 8 км до Бучанської колонії.  Почали підтягуватися люди з нашого підвалу. Все таки, змінили думку та вирішили йти. В собак були перелякані очі, так само як і в людей та дітей. Ми всі почали йти в сторону Бучанської колонії. Таке я бачила тільки у фільмах. Artem Morvanjuk йшов сміливо та впевнено. Навіть, не казав, що болять ноги чи далеко йти. Люди, деякі, стояли біля своїх дворів. Жартували, що куди ж ви йдете? Залишайтеся, буде весело. Якось мені зовсім не було весело. Хотілось спокою, прийняти душ та переодягтися в чистий одяг, випити свіжої води. Звичні речі здавалися не реальними. Ми дійшли до пункту призначення. Стали чекати. Але автобуси не їхали. Телефон я більше не включала. Економила заряд. Раптом, почалися мінометні обстріли. Люди почали тікати хто куди. Ми заховалися за будинок. Звідки було видно міст до Бучі з Гостомеля. Приїхали бтр та танк окупантів. Міст замінували. Раптом ми почули вибух. Міна здетонувала. Підірвався танк. Розлючені окупанти вискочили з бтр та почали стріляти в мирних жителів. Ми почали бігти з усієї сили. В нікуди. 

Раптом, в одному дворі відчинилися двері і нас почала звати одна бабуся до неї в двір. Ми на силу врятувалися. Я вдячна їй до сьогодні, що ми врятувалися. Оксана Петровська з сином та кішкою Галина Міщенко Юля з двома дітьми та ще одна сімейна пара встигли забігти разом з нами. Бабуся сказала, що ЖК Покровського вже нема. Там все палає. Повертатися немає куди нам. Було страшно. В підвалі лишалися ще люди та поранений Едуард. Думки були різні. Бабуся дозволила нам усім ночувати в її будинку. Сама вона разом із сусідами облаштувалися в погребі. Годин о 19:30 нам принесла свіжий борщ та чай. Уявіть. Борщ. Люди приготували спеціально для нас. Ми плакали. Це було дуже зворушливо. 

Ніч була страшна. Будинок трусився від обстрілів. Думки не давали спати. В душі була пустота. Що робити? Куди йти? Під боком спав та сопів тихенько Артем. Я не розуміла, як його врятувати, як уберегти від цього жахіття. Ася час від часу прокидалась, коли дуже бахкало. Обіймала обох. Панічна атака була близько. Все плило перед очима. Але плакати не було сил. Потрібно було вижити. Будь якою ціною. Було страшно. Юля не спала теж. Ми були у відчаї…