Окупація Гостомеля - ЖК "Чеський двір"

Окупація ЖК «Чеський двір»

Неймовірно затишний та мальовничий ЖК «Чеський двір» розташований на перехресті трьох доріг: до Ірпеня, Бучі та Гостомеля.

До 24 лютого він жив своїм звичним та бурхливо щасливим життям, доки загарбники не вирішили теж відчути себе жителями такого гарного місця .

На території проживало багато сімей з дітьми, частина яких були вихідцями з Донеччини, Луганщини та Криму. На жаль, всі люди цього ЖК пережили окупацію, деякі навіть двічі.

«На другий день війни окупаційна група російських спецпризначенців заходить у будинки ЖК «Чеський двір». Людей виводять на вулицю і під дулами автоматів ставлять на коліна. Як і влітку 2014-го на Донеччині і Луганщині, росіяни стають у житловому комплексі, прикриваючись життям цивільного населення. Вони облаштовують позиції і кілька годин розстрілюють весь транспорт, що рухається Варшавською трасою повз наші будинки.»

(«Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», уривок із книги українського письменника Олександра Михеда, мешканця ЖК «Чеський двір».)

Масовий розстріл цивільних автівок біля ЖК «Чеський двір»

Ця трагедія сталася 25 лютого на вулицях Шевченка та Свято-Покровській. На перехресті цих двох вулиць розташований супермаркет «Фора», а за ним – ЖК «Чеський двір».

У той день у Гостомелі ще не було відключено електрику, тому камери відео-спостереження на будівлі «Фори» продовжували працювати. На відео чітко видно, що росіяни поставили біля супермаркету свій БТР. ОМОНівці прострілювали вулицю Шевченка з автоматів, стоячи за БТРом. А бронетранспортер стріляв кулеметом з башти. Крім того, росіяни зайняли позиції з протилежного боку вулиці, серед дерев лісосмуги. Тобто вони вели перехресний вогонь. І також позиції були розташовані по вулиці Свято-Покровській з боку ЖК.

Коли все скінчилося, свідок зняв на телефон наслідки бійні, обійшовши майже всі розстріляні та згорілі машини, в деяких з них залишалися тіла вбитих

Хронологія розстрілу

Перший розстріл стався о 8:40. У цей час на автомобілі Škoda Fabia їхав громадянин Німеччини. Він мешкав тут і з дружиною – українкою. По ньому відкрили вогонь і він був поранений у голову, але вижив і навіть мав сили побігти з того місця.

Через одну хвилину після Škoda Fabia (о 8:41) на дорозі з’явився автомобіль BMW, який рухався у бік Києва. По машині росгвардійці стріляли з автоматів і з БТРа. Раптом загорівся багажник – можливо, в ньому був балон з газом. Потім зайнялася вся машина і вона згоріла повністю разом з водієм.

О 9:00 у поле зору росіян потрапив Renault Clio, який прямував з боку Києва вулицею Свято-Покровською. За кермом машини була 61-річна жінка, а на передньому пасажирському сидінні – її 19-річний онук. Вони проїхали повз позиції росіян, але ті почали стріляти в них ззаду.

Куля влучила жінці у праву руку і вона втратила свідомість. Онук отримав поранення у потилицю і одразу ж помер. Десь через пів години жінка прийшла до тями і спробувала лівою рукою увімкнути передачу, щоб втекти від ОМОНу. Коли росіяни побачили, як щойно розстріляна ними машина почала рухатись, вони вистрілили в неї або з підствольного гранатомету, або з СПГ (протитанковий гранатомет). Жінка, однак, залишилася живою. Вона вилізла з машини і сховалася поруч у канаві, де потім її знайшли місцеві жителі.

О 09:25 під вогонь росіян потрапила Hyundai Sonata з корейськими номерами. За кермом був чоловік 32 років, його було поранено у ногу. Росгвардійці його теж не стали добивати.

Рівно за 5 хвилин (9:30) на дорогу виїхав Chery Tiggo з 55-річним чоловіком за кермом. В нього також полетіли десятки куль, але він теж залишився живий, отримавши поранення правого плеча з переломом кістки.

О 10:19 на очі ОМОНівців потрапив Chevrolet Aveo, у якому знаходились 19-річний хлопець і 20-річна дівчина. Шквал куль не залишив їм жодного шансу на виживання.

10:51. На дорозі з’являється ВАЗ 2107. За кермом 42-річний чоловік, місцевий житель. Був вбитий одразу шквальним вогнем.

О 12:10 під вогонь потрапив VW Golf. В машині були двоє також 42-річних чоловіків – українських поліцейських. Але вони не були у формі, і машина не мала жодної позначки, що вона належить поліції. Один з чоловіків отримав поранення, інший дивом вцілів.

О 15:01 на дорозі з’явився Dodge Charger, яким керувала 33-річна жінка. Вона вже побачила розстріляні машини і хотіла розвернутися та втекти. Але вона – медик. Тому, побачивши біля ВАЗ 2106 пораненого чоловіка, вона вирішила зупинитися та допомогти йому. Але по ній теж почали стріляти. Кулі потрапили їй у спину і грудну клітину. Жінка все ж змогла вийти з машини, і тут до неї підійшли ОМОНівці та спитали: «А ти ще жива, сука?» Вона, ледь тримаючись на ногах, пішла звідти. Вона вижила.

Перший розстріл, який встановили слідчі, відбувся о 8:40, а останній – більш ніж через шість годин.

Вони бачили, що весь цей час розстрілюють цивільних – старих, молодих. Але це їх не спинило. Командир міг би віддати наказ спочатку дивитися, хто в машині, але ні – вони стріляли шість годин поспіль.

Усього росіяни тоді нещадно розстріляли 10 автівок.

Розстрілявши свій боєкомплект, загін Росгвардії у той саме день вирушив з Гостомеля у бік Чорнобилю. Росіяни взяли з собою і двох українських поліцейських, яких згодом відпустили.

Зазвичай, люди, коли помічають камеру спостереження, мимоволі дивляться в неї. Так сталося і з росгвардійцями у Гостомелі: вони побачили на «Форі» камери і автоматично подивилися в них, а камери, відповідно, чітко зафіксували їхні обличчя.

Всього слідство провело 39 оглядів місця події та відеоматеріалів, допитало 11 потерпілих та 32 свідків. Також було проведено дев’ять слідчих експериментів та 45 експертиз: шість – молекулярно-генетичних, одна – дактилоскопічна, одна – вибухових пристроїв, п’ять – балістичних, 10 – балістично-хімічних, 14 – портретознавчих, вісім – судово-медичних.

І саме вони й дозволили по відео та фото-матеріалах встановити п’ятьох осіб з загону Росгвардії, який розстрілював цивільних у Гостомелі 25 лютого.

Отже, командиром загону виявився полковник Сергій Казєїчєв 1971 року народження. З серпня 2005 року командир підрозділу ОМОН Росгвардії у Красноярському краю. Проживає у м. Красноярськ.

Його заступник – полковник, заступник командира Красноярського ОМОН із роботи з особовим складом Сергій Вейкколайнен 1976 року народження.

Безпосередньо розстріл цивільних здійснював військовослужбовець Росгвардії Олексій Малахаєв 1978 року народження. Мешкає в Кемеровській області, м. Новокузнецьк.

Також у розстрілах брав участь військовослужбовець Росгвардії Микита Гадалов 1993 року народження. Мешкає у м. Красноярськ.

І, нарешті, військовослужбовець Красноярського ОМОН Олег Потопальський 1971 року. Мешкає у м. Красноярськ. (матеріали досудового розслідування взято з сайту https://glavcom.ua/ від 29 вересня, 2022)

Мешканці ЖК «Чеський двір» Тарас Лазер і Роман Сінчук створили документальний фільм-розслідування «Перехрестя», що похвилинно та з різних ракурсів розкриває деталі цих вбивств. У стрічці зібрано історії кожного пораненого та загиблого, ідентифіковано російських військових, які здійснювали обстріли, а також їхніх командирів, показано розслідування цієї справи, яке розпочали автори фільму і яке вони довели до завершення у співпраці з оперативниками та слідчими ГУНП в АР Крим та місті Севастополі. Хтозна, можливо, результати цього розслідування – унікальний випадок ефективної співпраці незалежних кінематографістів із достойними українськими поліцейськими

Перші масовані обстріли ЖК

4 і 5 березня кілька годин поспіль ЖК «Чеський двір» бомбили. В цей час більшість мешканців ще залишалася в своїх домівках, чекаючи на порятунок. Будинки спалахували, як сірники. Води не було, гасити пожежу було нічим. Вогонь перекидався з одного будинку на інший. Коли обстріл припинився, люди побачили знищений, спалений, зболений, колись такий «мальовничий» і «сонячний» (як назви його провулків) рідний Чеський. Охопив жах, що за межами уяви…

Саме під час цих обстрілів загинули від осколкових поранень мешканці ЖК Олег Іванов, Денис Павлюченко, Євген Руднєв.

До початку повномасштабної війни з Олегом мало хто був знайомий особисто, але протягом перших днів вторгнення він розкрився як людина, яка абсолютно всім тут допомагала: носив їжу, зливав бензин зі своєї машини, щоб комусь заправити генератор, перекривав пробиті газові труби, викликав «швидкі» для поранених на перехресті. 4 березня на провулок Мальовничий прилетів снаряд, Олегу серйозно поранило ноги й він стік кров’ю за лічені хвилини. Поховали його сусіди біля будинку, залишивши на хресті лише ім’я, а біля могили присипану камінням табличку з назвою провулка і номером квартири, зняту просто з забору загиблого ( зі свідчення сусіда Олега Тараса Лазера – засновника групи документалістів Denotat, незалежного розслідувача, сценариста і режисера: https://detector.media/infospace/article/224021/2024-03-11 )

Денис разом з мамою переїхали в Гостомель з Запоріжжя. «Містечко під Києвом було ідеальним варіантом — тихе, затишне і сучасне. Тоді ніхто не міг уявити, що через два роки після переїзду сюди намагатимуться висадити десант російські окупанти, щоб звідси захопити Київ «за три дні» (з інтерв’ю Ірини Павлюченко правозахисникам Української Гельсинської спілки з прав людини: https://www.helsinki.org.ua/articles/rosiiany-vbyly-denysa-i-zhyly-poruch-z-tilom-meshkanka-hostomeliu-vtratyla-iedynoho-syna-pid-chas-okupatsii/). 5 березня уламки від влучення ракети в сусідній будинок смертельно поранили Дениса. Його тіло залишилося в будинку, коли Ірина (мама Дениса) наважилася-таки тікати пішки разом із сусідами через розбитий міст у бік Горенки. «Я думала, що оскільки у моїй квартирі було тіло Дениса, вони туди не зайдуть, — каже Ірина. — Але зайшли і, судячи з усього, жили там: спали, пили, їли поруч із тілом…» (з інтерв’ю Ірини Павлюченко правозахисникам Української Гельсинської спілки з прав людини). Поховати Дениса просто у дворі сусід Віталій зміг тільки після того, як окупанти пішли з Гостомеля…

Євген разом з родиною сховався в погребі. Туди ж запросив і сусідів, які стукали в усі ворота в пошуках місця порятунку, адже біля їх будинку щойно розірвалася міна. Коли трішки стихло, чоловіки вибралися назовні оглядітися. Саме в цей момент їх накрило новим ударом. Сусіду Юрію вдалося уціліти, а Євгена було смертельно поранено. Він помер за кілька хвилин біля того місця, де вони ховалися, дружина відмовлялася виходити з погребу, доки сусіди фактично силоміць її не дістали звідти. Всі будинки навколо вже горіли, уламок криші впав просто у погріб, там вигоріло усе. Коли Юрій повернувся по документи, забирати було нічого, не стало і тіла Євгена, все перетворилося на попіл…( зі свідчень сусідів)

…Тут ми жили. Тут ми кохали. Тут нас поховали…

Життя ЖК під час окупації

Гостомельчани гуртувались і допомагали один одному. Заряджали від автомобільних акумуляторів телефони, ділилися водою, їжею, разом готували нехитрі обіди, доглядали за дітьми, святкували в підвалі день народження, просто розмовляли … На першу річницю окупації Гостомеля вийшла документальна стрічка «Як вижити, коли тебе вбивають» (відео 3)

У цьому документальному проєкті СТБ неймовірна історія порятунку 40 людей - мешканців ЖК «Чеський двір», яких об’єднало непереборне бажання вижити в захопленому ворогом Гостомелі. До 24 лютого 2022 року кожен із героїв документального проєкту був далекий від війни. Вони жили в гарному житловому комплексі, працювали на улюбленій роботі, проводили вільний час із близькими та насолоджувалися життям. Однак війна все змінила. Навесні 2022 року 40 незнайомців потрапили в справжнє пекло. 15 днів без води, світла, їжі та тепла, постійні обстріли, вороги, які в будь-який момент можуть забрати твоє життя – це приніс із собою «рускій мір» у будинки українців.

В перші дні окупації ЖК дітям на ручках і грудях батьки написали прізвище, ім’я, групу крові, номери телефонів, ніхто не знав, що буде завтра.

Коли ще був зв’язок зі світом, діти зняли маленький відеоролик з криком про спасіння, сподіваючись, що світ їх почує (відео 4)

Мешканці пристосувалися до жахливих умов життя, коли не можна не тільки прийняти душ, а вмитися, почистити зуби, сходити в туалет, приготувати їжу… Чоловіки організували чергування, кололи дрова, розпалювали піч, носили воду. Кожен взявся за якусь ділянку роботи: хтось готував, хтось прибирав, хтось доглядав за дітьми… Якось так сталося, без усякого голосування, що лідерські позиції зайняв найстарший із групи Анатолій Пархоменко – він з родиною в 2014 році покинув окупований Луганськ, в «Чеському дворі» оселилися в 2019 році. Йому довіряли, до нього прислухалися, він міг скоригувати спільну роботу, без нього вижити було б набагато складніше. Всі домовилися про дотримання правил, які не можна порушувати: не можна приносити негативну інформацію, не можна сваритися, не можна вживати алкоголь, треба без сліз і скиглення виконувати свою роботу, треба вціліти самому і допомогти вціліти всій групі...

Запас продуктів і води змогли поповнити, коли сторож розбомбленої «Фори» відкрив для жителів Гостомеля склад. Брали лише продукти швидкого приготування, сухофрукти, горішки і, звичайно, воду. Серед групи виявився шеф-кухар Вадим Підпокровний. Коли він трішки оговтався після втрати свого будинку, загибелі фактично на його очах сусіда, Вадим взявся готувати для всіх нехитру їжу в літній кухні на печі, тоді нарешті люди змогли поїсти гарячої страви. Спочатку годували дітей, потім жінок, останні їли чоловіки.

Одним із самих великих страхів групи була відсутність води. Збирали навіть сніг, коли він тонким шаром вкрив землю, кип’ятили, фільтрували через марлю і видавали на родину по склянці. В багатьох будинках люди завчасно понабирали води навіть у ванни, це на деякий час врятувало всіх від зневоднення.

Весь час до створення «зелених коридорів» і можливості евакуації поруч з групою в сусідніх будинках жили російські окупанти. Мешканці відмічають, що за цей час змінилося декілька груп загарбників, одні виходили, інші заходили на територію ЖК. З кожною наступною групою мінялося на гірше ставлення рашистів до місцевих: перші здавалися навіть ввічливими, останні – злі, роздратовані, неврівноважені мародери.

Діти в дитячій кімнаті будинку, який всіх прихистив, знайшли конструктор. Кирил Король колись на гуртку робототехніки працював з таким же. 12-річний хлопчик зміг зробити радіо і у групи з’явилася надія на порятунок, бо всі почули про «зелені коридори» і евакуацію. За лічені хвилини люди зібралися, почепили білі пов’язки на руки і рушили в бік збору до центру Гостомеля. Назустріч проносилися БТРи, їхали танки із загарбниками, навколо щось вибухало. Та ніхто не повернув назад, розуміючи, що порятунок може бути лише попереду…

Їм вдалося врятуватися. Згадуючи все пережите, вцілілі мешканці ЖК «Чеський двір» сходяться в одній думці: вижити їм допомогло те, що вони всі об’єдналися.

Зараз доля розкидала їх по всьому світу: хтось за кордоном, хтось у Києві, хтось на Львівщині…, та всі вони мріють повернутися на Мальовничий чи то Сонячний провулок рідного ЖК після побудови на місці згорілих будинків нових (фото 9)

Цей розділ «Життя ЖК під час окупації» створений на основі документальної стрічки «Як вижити, коли тебе вбивають» https://www.youtube.com/watch?v=lBqj2nYoYjw&t=106s

Звільнення Гостомеля і повернення додому

Коли Гостомель було звільнено і було дано дозвіл на в’їзд мешканці ЖК помалу починають повертатися в понищені будинки. Знаходять дивні рештки діяльності російських окупантів і місцевих мародерів.

Майже всі полишали свої квартири поспіхом, залишивши все, що мали. Тепер у вцілілих будинках зупинена мить. Всі речі на підлозі. Випотрошені всі шафи. Перевернуті, розбиті, розстріляні меблі, техніка. Просто нищівний хаос заради насилля (фото 11)

Часто окупанти пишуть безграмотні повідомлення на стінах, лишають написи, нанесені балончиками з фарбою. Своєї, російської, мови вони не знають.

Обгорілі, розбиті автівки зі слідами обстрілів мають рудий колір, і через це здається, ніби минуло не менше століття по тій війні, що знищила все навкруги. Та заледве пройшов місяць…

Колись наповнений дитячим сміхом і щасливим життям ЖК, зустрів своїх мешканців понівечений, зруйнований, весь у болю і горі.

Коли бачиш руйнування і наслідки окупації, мозок відмовляється це сприймати як дійсність: «Такого не може бути ».

Життя і боротьба за кордоном

Ніколи українці не змиряться з цією загарбницькою війною. Вони будуть боротися до останнього окупанта на нашій землі. Маленькі дітлахи «Чеського двору» і ті, що трішки постарше, і дорослі, які рятуються в Європі від війни, воліють знати, що вони нарешті повернуться додому, що їхні близькі в Україні нарешті в безпеці. Та це неможливо, доки ми не переможемо у цій війні. Доки не отримаємо належної підтримки. А тому українці із синьо-жовтими прапорами виходять на вулиці європейських міст на мітинги та нагадують світу про злочини росії, закликають реагувати та допомагати українцям у нашій боротьбі.

Коли закінчиться війна…

«Нам не знати, коли закінчиться ця війна. Однак я знаю, що робитиму у день перемоги.

Я вийду на широку дорогу, яка пролягає між полями. Високе небо. Дивовижний краєвид переді мною.

Моє тіло калататиме. Холодний вітер битиме в обличчя. Десь у грудях зароджуватиметься гарчання, хрипіння, що переростатиме в крик.

Внутрішня пружина, що лишалася зажатою весь цей час, вистрілить.

Не знаю, скільки це триватиме. Мить, десятки хвилин. Не знаю, скільки в мене буде крику за всіма полеглими, закатованими, вбитими, вкраденими, знищеними, зґвалтованими, покаліченими, зруйнованими, зниклими безвісти, непохованими.

Я кричатиму болем. Кричатиму до болю…

Я хочу це все забути.

Я хочу цього ніколи не забувати.»