24. 02. 22

Вікна моєї кухні виходять на Гостомель. Саме там знаходиться  міжнародний аеропорт ім. Антонова. І те, що літаки постійно курсують повз мій будинок, річ для мене звична. Принаймні була.

Я із задоволенням    їздила туди на авіашоу (десь навіть світлини мають бути).

Але події  ранку 24 лютого нагадували якийсь фільм жахів.

,, Війна, це справжня війна", - тільки й чути на кожному кроці.

На дорогах затори. Хто має можливість, рятується самостійно. А я поспішаю на околицю міста - забрати для свого кота Саймона лікувальний корм, бо усібо усі зоомагазини поруч зачинені.

Аж раптом - потужний вибух у мене за спиною. Потім ще один. Я рвучко обертаюся - над Гостомелем здіймається чорний стовп диму!

І знову, то був лише початок, бо через кілька хвилин звідтіля вирветься справжній винищуващ (матінко моя, я ж колись поруч з таким фотографувалася!)

Цього разу він пройде майже над моєю головою, до неподобства низько, і телефон від несподіванки випаде з  моїх рук. Відтоді вибухи над Гостомелем  вже не припинялися. До вечора  бахкало майже поруч.

Я вже знаю: на аеродромі висадився російський десант, кілька їхніх гелікоптерів збито. Бій триває. Доєдналася наша артилерія.

Дрижать шибки, холоне в грудях від кожного пострілу. Ховаємося з котами у ванній кімнаті, де я, притулившись чолом доблакитних кахлів, подумки повторюю: ,,Треба почекати. Ще трошки ... Ще ... Їм там складніше".

Вечір стрімко змінює ніч. Небо над Гостомелем - суцільний фейєрверк, від  якого стає моторошно.

А потім був підвал приватного будинку моїх сусідів, де ми й просиділи до самого ранку. Разом, звісно, трохи спокійніше. Але всі думки були про те, щоб наші хлопці вистояли, на тому гарячому, як велика пательня, аеродромі ...