24 лютого 2022 рік.

Гостомель. Ранок почався о 05:00…

Мене розбудила сестричка, яка вже телефонувала в паніці, що нас бомблять і почалась війна…

Було багато розмов до 24.02.22р., що буде війна, але ніхто з нас в це не вірив.

Напередодні всі обговорювали можливість початку війни – друзі, колеги, сусіди, люди в магазині, незнайомці на зупинці, а по телевізору казали збирати тривожну валізку. У те, що взагалі у 21 сторіччі може розпочатися війна, неможливо було повірити. Тому ніхто з нас чи моїх знайомих не зібрав тривожної валізи, ані зробили якість запасів продуктів чи ліків.

24 лютого зранку після перших вибухів мені з татом та племінницею довелося попри паніку і шок швиденько зібратись силами. Ми вирішили в цей день бути разом всією сім’єю та їхати до сестри, вона також живе в Гостомелі на вулиці Вишневій.  Гуртом, напевно, не так страшно. Все, що ми взяли з собою - це документи, гроші та змінний одяг.

Все ще не віривши, що почалось повномасштабне вторгнення ми їхали до своєї родини.

Всі були злякані, читали новини з інтернету, дивились телевізор, там показували, які міста бомблять росіяни. Це був робочий день, як зараз пам’ятаю - четвер, отримавши лист від керівника, зрозуміла, що це не сон, робота відміняється на невизначений термін, в листі було написано бережіть себе, почалась війна.

Ми були недалеко від Гостомельського аеропорту, там було гучно. Вже в 11:17 летіло багато гвинтокрилів, які пускали свої ракети… І це був не сон, це була наша страшна реальність, до якої ніхто з нас не був готовий.

А потім був підвал, в якому ми ховались, від вибухів. Тато, я, сестра з чоловіком та їхні дітки. Вже о 16:00 24.02.2022р. під нашим будинком бігали росіяни, було чути автоматні черги… Двері підвалу при кожному вибуху аж гриміли, від «Градів», ракет, лякаючи нас все більше…

Ще перші три дні ми мали зв’язок та світло, мали змогу бути в інформаційному просторі, розуміти, що, як і де коїться. З 26.02.2022р. світла вже не було. Газу не було з 08.03.2022р.

 А потім вже  і без зв’язку та світла, без газу та тепла. Їжі було мало, тому їли маленькими порціями, бо не знали, скільки часу ми тут будемо та чи вистачить нам продуктів, в сучасному світі люди не запасались продуктами, бо є ж магазини, супермаркети на кожному кроці, це не так, як раніше в селах були комори в яких зберігались продукти на цілий рік. Готували ми на мангалі, хліба не було, жарили коржики з муки та води. Діти дуже просили солоденького, залишався лиш мед. А над  будинками все летіли вантажні літаки, винищувачі, так низько, здавалось, що торкнуться даху. Спали сидячи у підвалі, було жахливо холодно. Я не буду розповідати особисте, про страх діток, про їх сльози та  мовчання від побаченого, про наші молитви, у кожного своє закарбувалось в пам’яті.

26.02.2022р. Пам’ятаю, як на третій день війни було тихо, боїв не було. Ми вийшли навіть на вулицю подихати свіжим повітрям, побачити сонечко.  Незабаром ми побачили наших військових, дуже зраділи. Це були наші хлопці з Троєщини, напоїли їх гарячим чаєм, вони витягували російський танк, який застряг недалеко від нашого будинку у саду, що за вулицею Вишневою.   Наші військові просили у нас Прапор України, щоб виїхати на російському танку з нашим Прапором. Хлопцям це вдалось!

28.02.2022р. вночі до нас увірвались росіяни. Це був російські спецпризначенці у повному обмундируванні, бронежилетах та з великими гвинтівками в руках. Серед них було багато осіб азіатської зовнішності (пізніше ми дізналися, що тут були буряти), але командири були слов’янської зовнішності. Що вони нам говорили, досі пам’ятаю: «Ваш президент вас бросил, вы никому не нужны, мы пришли вас освободить от нацистов».

Перевіряли телефони, сім-картки забирали, всі гаджети розбили.

Потім запитали, чи є в сусідніх будинках люди, змусили чоловіка сестри під прицілом снайпера йти по сусідніх будинках провести перевірку.

Побачивши, що у мене почалася істерика, командир русаків кинув у мене пляшкою з водою і сказав: «Пей!»

Ще через деякий час вони наказали нам збирати речі і разом з дітьми відправлятися на аеродром Антонов, звідти нас мали примусово вивезти до Білорусії. Але ми наполегливо просили їх не виганяти нас з дому і дозволити залишитись в підвалі. Нас залишили у спокої і вийшли…

 15 днів ми були в окупованому Гостомелі. Вибухи не вщухали… Снаряд впав на дорозі поруч з будинком, але на щастя не розірвався. Інший снаряд влучив в сусідній будинок та пройшов на виліт. Якось вночі ми піднялись на другий поверх будинку і дивились на Гостомель плачучи. Селище палало, горіли будинки, склади, магазини, завод… все було у густому димі чорному та білому. Ми до останнього не знали залишатись в Гостомелі чи ні. Не було ніякої впевненості, чи виживемо тут, але й чи зможемо виїхати…

Ще у нас було радіо, по якому ми тихенько слухали новини, чи буде евакуація громадян. Але зелений коридор давали тільки сусіднім містам, про наше поки не казали. За день до нашого від’їзду, дали евакуацію, сотні чи тисячі машин стояли колоною одна за одною, я побачила знайомих людей, які також намагались виїхати та вижити. Тисячі людей йшли пішки в мороз, люди на інвалідних візочках, мами з немовлятами на руках. З 11 ранку всі стояли та чекали, але евакуації не було.

Зелений коридор того дня не відбувся. Був підрив російського танку на замінованому мосту. Всі з надією  чекали, що нам дозволять виїхати, але  о 17:00 годині люди розчаровано почали роз’їжджатись та розходитись по домівках. Багато хто залишився ночувати у підвалах Бучанської колонії.

Ніч з 09 березня на 10 березня була самою страшною в моїй пам’яті, уламки летіли вже на наше подвір’я, все було так близько. І ось зранку знову кажуть про коридор, у нас було 10 хвилин зібрати свої речі та їхати до колони з машинами. Приклеєні листочки з написом «ДІТИ», «ЛЮДИ»… Машин та людей було набагато менше ніж за день до цього. Коридор не давали. Чоловік моєї сестри вирішив, що ми маємо їхати самі, пробувати на наш страх та ризик, пробувати вижити. І ми поїхали одні, однією машиною під звуки вибухів, ми проїхали 9 російських блокпостів, на зустріч нам їхали військові колони російської техніки. Всі молилися, була надія та віра! Обшуки на блокпостах, допити хто такі та звідки…Відповідь була одна, рятуємо життя дітей! Лісами та полями, незнайомими дорогами ми доїхали до Житомирської траси, по дорозі зустрівши ще колону з 5-ти машин ми їхали вже не одні, надія була все більшою, залишалось проїхати кусок дороги, а там вже наші!!

Наш блокпост з нашими військовими!

Ми доїхали!

Ми живі!..

Юлія, мешканка Гостомеля