Олександр Войтюк народився 15 червня 2003р. в селищі Гостомель Київської області. З двох років і до повноліття проживав у селі Раківка поряд з Гостомелем.

З 2009 року навчався в Ірпінській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №13. У молодших класах Олександр брав  активну участь у громадському житті класу і школи.  У п’ятому класі в Олександра з'явилися нові захоплення. Спробував себе в музичному напрямку, грав на трубі в духовому оркестрі "Фанфари" в Центрі творчості дітей та юнацтва. Згодом почав відвідувати військово-патріотичний гурток "Ратібор" у м. Ірпені, де захопився військовими дисциплінами. Олександру прищепили цікавість до зброї, тактичної медицини, виживання у складних умовах, а також до стилю мілітарі. Саме тут він отримав свій позивний «БРОДЯГА» . У старших класах Олександр  активно займався спортом та військовою підготовкою. Вчитель історії Козак Іван Федорович зацікавив юнака історією. Олександр став справжнім патріотом своєї Батьківщини.

У 2018 р., закінчивши 9-й клас, Олександр вступає до Катюжанського вищого професійного училища. Влаштовується працювати офіціантом у кафе, прагне бути самостійним, незалежним , допомогати сім’ї.

З 13 червня 2021 року Олександр служить у лавах Нацгвардії.  Спочатку проходив службу у військовій частині  м. Києві, восени був переведений до  м. Кривого Рогу.

Повномасштабна війна застала Олександра у військовій частині. Були спроби з боку російських солдат захопити м. Кривий Ріг, та згуртована робота ДФТГ і ЗСУ не дали ворогу зайти в місто.

6 березня 2022 року Олександр підписав контракт з військовою частиною у якій служив, приєднався до батальйону швидкого реагування на автомобілях, навчався на кулеметника.

Загинув Войтюк Олександр унаслідок російського обстрілу 14 вересня 2022 року в с. Іванівка Херсонської області від поранень не сумісним із життям. Похований 18 вересня 2022 р.  на Алеї Героїв у с. Синяк Бучанського району Київської області.

Олександр був відповідальним, щирим, добрим юнаком, якому назавжди 19 років. У людях поважав справедливість. За свої вчинки готовий був нести відповідальність, за несправедливі звинувачення відстоював себе до кінця.

Олександра вшановано на Алеї борців за незалежність у місті Буча. На честь Олександра названа центральна вулиця в с. Раківка Бучанського району Київської області - вулиця Олександра Войтюка!

Нагороди

Орден «За мужність» ІІІ ступеня ( посмертно)

Медаль «Захисник Батьківщини» ( посмертно)

У Олександра Войтюка залишилася мама, братик і сестричка.

Андрій Гавриленко народився 14 грудня 1992 року. Навчався у Ірпінській загальноосвітній школі І ступеня №16, яку закінчив у 2002 році. Першою вчителькою була Рог Наталія Миколаївна. Навчання продовжив у Ірпінській загальноосвітній школі І-ІІІ ступеня №13, завершивши 9 класів у 2007 році (класний керівник: Сич О.І.). Андрій працював у сфері доставки та виготовлення деревʼяних конструкці у ТОВ «Юкрейніан Геарс». Життя Андрія кардинально змінилося після початку повномасштабної російської агресії. У березні 2022 року був зруйнований будинок, проживала родина Андрія. Разом із батьками виїхав до Києва. Уже 14 березня 2022 року Андрій добровільно приєднався до територіальної оборони міста Києва. Його служба продовжилася у 204-му Окремому батальйоні територіальної оборони Києва, де виконував бойові завдання в підрозділі аеророзвідки. У 2023 році батальйон було направлено на виконання бойових завдань у район села Кліщіївка на Бахмутському рубежі. 5 грудня 2023 року Андрій загинув під час виконання бойового завдання із налагодження роботи дрона. Він був убитий пострілом снайпера в голову. Захисника поховали 14 грудня 2023 року — у день його народження — на Берковецькому цвинтарі в м.Києві. Андрій був відважним, стійким і незламним духом, займався футболом, входив до клубу фанатів WBC «Динамо ультрас». Його бойові побратими та друзі по клубу після загибелі героя встановили на його честь пам'ятник. У 2024 році на чемпіонаті в Бразилії фото Андрія фанати з України винесли третім.

1. Відзнака за участь у боях за Бахмутський рубіж (25.02.2023, №1028).

2. Відзнака за хоробрість у бою (28.02.2023, №2350).

Андрій Гавриленко -  символом мужності й самопожертви заради України. Його подвиг назавжди залишиться в наших серцях.

18 квітня 1988 - 1 листопада 2024

Позивний - Гера

Був стрільцем-снайпером у 3 взводі 4 роти 2 механізованого батальйону. Призваний до ЗСУ 15 березня 2022 року. 

Загинув 1 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Новоданилівка Запорізької області.

У бійця залишилася дружина Ірина і син - Гордій.

Гнітецький Андрій Віталійович (позивний «Гостомель»), старший лейтенант ЗСУ, народився 13 червня 1979 року. У шкільні роки грав у духовому оркестрі під керівництвом Мальчевського Л.А., брав активну участь у діяльності культурно-мистецького центру «Сузір’я», грав у народному оркестрі духових інструментів. Закінчив Ірпінську середню школу №13. У 1998 році вступив до Українського фінансово-економічного інституту, здобув кваліфікацію електромеханіка за спеціальністю «Механізація та автоматизація торфового виробництва». У 2001 році закінчив Академію державної податкової служби України та отримав ступінь бакалавра за напрямом «Економіка і підприємство». У 2002 році здобув повну вищу освіту за спеціальністю «Фінанси» та кваліфікацію магістра з адміністрування податків. Того ж року розпочав кар’єру бухгалтером в аудиторській фірмі «Оригінал». Протягом 20 років працював бухгалтером-аудитором, опановував нові комп’ютерні програми, проводив лекції з нововведень у професії, навчав колег. Був одружений,  виховував двох дітей. У вільний час захоплювався підтягуванням на перекладині, загартовувався, шанував родинні цінності. Перші дні війни зустрів у селі Ситняки на Київщині, звідки разом із сім’єю виїхав на Тернопільщину. 17 березня 2022 року Андрій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Місяць проходив навчання в Одеській області на курсах офіцерів, після чого був направлений у 46-ту десантно-штурмову аеромобільну бригаду на посаду командира взводу. Брав участь у визволенні Херсона, тримав оборону Бахмута, а згодом загинув під час боїв у Соледарі Донецької області від ворожої кулі. Загинув 9 січня 2023 року героїчною смертю, захищаючи Україну. Похований на міському кладовищі в Гостомелі. Андрій Гнітецький був доброю, чуйною людиною, завжди готовим прийти на допомогу. Людина слова, справедливості й закону, він назавжди залишиться прикладом відданості й мужності. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)

Народився Віталій 18 січня 1998 року в селищі Гостомель, Київської області. Тут пройшли дитячі роки та юність. Навіть коли батьки Віталія переїхали до іншого міста, він залишився в рідному селі, бо тут була  велика любляча родина і багато друзів.

З 2004 року навчався в Ірпінській загальноосвітній школі І-ІІІ  ступенів №13 . Навчання  Віталію давалося легко, був комунікабельний, товариським з однолітками.  Віталій брав участь у  шкільних заходах, олімпіадах. У 2014 році отримав відзнаку «Гордість школи». Відвідував центр творчості і юнацтва, де грав на сопілці, захоплювався футболом. Після закінчення школи Віталій вступив до Вищого професійного училища №33 м. Києва, мріяв  стати кухарем.

З 2018 року впродовж трьох років Віталій проходив службу за контрактом у лавах Збройних Сил України. Його бойовий шлях розпочався з Луганського напрямку. Спогади про ці події викликали у Віталія великий біль, саме там вперше він втратив своїх побратимів. До завершення контракту служив у м. Києві.  Тут у 2021 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Жанною. Після звільнення з військової служби працював офіціантом на базі відпочинку в м. Вінниці, згодом пекарем у «Львівських круасанах».

На початку повномасштабного вторгнення Віталій хотів повернутися до Києва у військову частину в якій служив раніше, але дружині вдалося вмовити залишитися поряд. У травні 2022 року Віталій звільнився з роботи з метою йти до лав ЗСУ. 11 травня мав бути його останнім робочим днем, але повістку дали раніше. 3 травня 2022 року Віталія мобілізували до військової частини в м.Могилів -Подільський Вінницької області.

2 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання Дмитренко Віталій загинув, отримавши поранення несумісні із життям.

«Віталій любив працювати, досягати цілей, був  відповідальний, надійний. Найкращий у світі чоловік і батько»,- так тепло згадує про Віталія дружина.   Сім’я для героя була найбільшим щастям.  Він з нетерпінням чекав на народження другої дитини, облаштовував свій будинок, мріяв відкрити власну справу. І жити своє щасливе життя…

Нагороди:

«Ветеран Війни»

Нагрудний знак  « За мужність»

У Віталія Дмитренка залишилася вагітна дружина і донечка.

Злобінець Руслан Олександрович народився 24 серпня 1978 року в м. Києві. В селищі Гостомель, Київської області пройшли дитячі роки і юність. З 1985 року навчався в Ірпінській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №14. Навчання Руслану давалося легко, був комунікабельний, знаходив спільну мову з однолітками і вчителями. В 10-11-му класах Руслан навчався в Ірпінській загальноосвітній школі  І-ІІІ ступенів №13. Класним керівником була Скрипка Лариса Миколаївна. Юнак захоплювався спортом, брав активну участь у спортивному житті навчального закладу. Нагороджений дипломом за третє місце в змаганнях з настільного тенісу серед учнів старших класів м.Ірпеня. В 1995-1998 рр., після закінчення школи, Руслан навчався у Фінансово-економічному інституті м.Ірпеня за спеціальністю «Експлуатація, ремонт, обладнання підприємств будівельних матеріалів». Присвоєно кваліфікацію «молодшого спеціаліста механіка». З травня 2015 року Руслан проходив службу у лавах Збройних Сил України, його бойовий шлях розпочався з Луганського напрямку в населених пунктах Кримське та Новоайдар. Після демобілізації в липні 2016р. Руслан потрапляє до лікарні з нирковою недостатністю. Стан чоловіка погіршувався. 19 вересня 2018р. Руслан помирає у лікарні імені Семашка в м.Біла Церква, у відділенні нефрології під час лікування від хвороби, пов’язаної із захистом Батьківщини. Руслан любив працювати, досягати цілей, брав відповідальність на себе у складних та небезпечних ситуаціях, виявляв глибоку любов до своєї Батьківщини, відданість її інтересам і готовність відстоювати незалежність і свободу. У Руслана Злобінця залишилася мама – Галина Іванівна.

Оваденко Євгеній Васильович народився та виріс в Гостомелі. У 1983 році пішов у перший клас Ірпінської  середньої  школи № 13, яку закінчив у 1993 році. Перші свої знання Євген отримав від першої вчительки Мальчук Наталії Іванівни. Класний керівник Піскова Тетяна Петрівна прищеплювала в нього любов до Батьківщини, формувала почуття патріотизму та гідності. Євгеній був активним учасником позакласних заходів. Дідусь Євгенія Васильовича, Шульга Семен Іванович, працював у школі вчителем фізичної культури і пишався своїм онуком. Після закінчення школи  Євген працював у Бучанській виправній колонії №85 термістом. У 1994 році був призваний на строкову службу. Після проходження служби працював на Гостомельському склозаводі. Згодом звільнився і влаштувався працювати на ДП «Антонов» радистом-радіолокаторником. Євген Васильович був одружений. У нього залишилися мама, дружина, син, донька та улюблена онучка Маргошка. Женька, саме так його називали рідні та знайомі, любив готувати смачні страви для своєї сім’ї, відпочивати на природі з сім’єю та друзями. Був душею компанії, грав на гітарі та в настільні ігри. Улюбленим співаком був Віктор Цой. Він був вправним рибалкою, ремонтував човни і захоплювався керуванням автомобіля. Це була життєрадісна, добра людина, яка завжди була готова прийти на допомогу кожному. Любив братів наших менших. Його улюбленцем був собака Каспер. Саме такий позивний був і у Євгена. Його енергійність, непосидючість та відважність вплинули на те, що 2 вересня 2014 року Євген Васильович добровольцем вступив до лав 25 батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Брав участь у боях під Мар’їнкою та Дебальцеве Донецької області. У кінці 2016 року  був демобілізований. У 2017 році Євген підписує контракт і служить у 46 окремому батальйоні спеціального призначення «Донбас - Україна» розвідником. Закінчив школу снайперів, був снайпером у розвідувальній роті. У кінці 2018 року був комісований за станом здоров’я, отримав ІІІ групу інвалідності. Події ранку 24 лютого 2022 року, бажання захистити свою родину, рідне селище Гостомель, свою країну дали поштовх воїну знову добровільно вступити до лав Збройних Сил України. Євген вивозить маму, доньку з онукою, брата з сім’єю з Гостомеля до родичів у село Синяк.  Сам разом з дружиною Вікторією 24 лютого2022 року вступає в 133 окремий батальйон територіальної оборони, в якому служить до травня 2023 року. Він був старшим сержантом розвідувального взводу, снайпером роти вогневої підтримки військової частини А 7299. До цього  батальйону приєднується і його син Оваденко В’ячеслав Євгенійович, який служить разом з батьком до останніх днів його життя. З травня 2023 року Євгеній Васильович був розвідником 78 окремого штурмового полку десантно-штурмових військ Збройних Сил України підрозділу «Форвард» військової частини А7788. 12 липня 2023 року Євгеній Всильович героїчно загинув при виконанні бойового завдання, отримавши множинні уламкові поранення, в селі Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області. Похований у Гостомелі. Нагороджений пам’ятним нагрудним знаком «За Україну, за її волю» 02.04.2015 наказ № 153, «25 батальйон Київська Русь» 03.06.2015 наказ №174, пам’ятним знаком учасника подій «Дебальцеве 2015» 02.04.2015, відзнакою «За службу державі» 18.02.2016 наказ №18, орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно) 24.11.2023 наказ №777. 

Низький уклін і щира подяка батькам захисника за виховання сина – справжнього патріота нашої неньки України. Пам’ять про  Оваденка Євгенія Васильовича навіки житиме у наших серцях.

Олег Миколайович народився в селі Жубровичі Житомирської області. Жив у селищі Гостомель на Київщині. Здобув дві вищі освіти: закінчив НТУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» та Ірпінську податкову академію. До 2016 року очолював Київську обласну федерацію хортингу і працював суддею на змаганнях. Також був депутатом селищної ради Гостомеля і викладачем Ірпінського державного коледжу економіки та права. До війни Поповичук Олег Миколайович був дуже активною людиною: двічі обирався депутатом Гостомельської селищної ради, самовіддано працював для людей. Як депутат мав дуже високий високий рейтинг серед своїх виборців. Активно долучався до життя молоді, сприяв військово-патріотичному вихованню молодого покоління все своє життя. Олег мав дуже активну громадянську позицію. Багато мітингів організовував, захищаючи права односельчан. Ніколи не стояв осторонь чужої біди. Після деокупації свого рідного міста одним із перших привіз гуманітарну допомогу (харчі, ліки, побутову хімію, речі тощо) жителям, які там лишились і пережили всі страхіття бойових дій і окупації. Під час війни за сприяння Олега Миколайовича було отримано дуже багато гуманітарної допомоги для фронту, волонтери з усього світу допомагали і підтримували чим могли. З січня 2023 року, він брав безпосередню участь у бойових діях, забезпеченні заходів з національної безпеки і оборони, відсічи і стримуючи збройну агресію ворога. Обіймаючи посаду заступника начальника з постачання озброєння військової техніки та майна спеціальних військ, військової частини А4355. Загинув 06.05.2024, виконуючи бойові (спеціальні) завдання у складі військової частини А4355 на Бахмутському напрямку .

Футимський Олексій Леонідович народився 06 березня 1990 року в селищі Гостомель Київської області. Мама-Футимська Інга Борисівна, батько- Футимський Леонід Ігорович. У дошкільному віці хлопець відвідував дитячий садок «Веселка» в Гостомелі. У 1996 році був зарахований до першого класу Ірпінської середньої школи №13. Першою вчителькою Олексія була Вашуленко Оксана Вікторівна,  класним керівником 5-9-х класів – Конюшок Наталія Миколаївна. У шкільні роки Олексій був веселим, товариським, добрим, допитливим хлопчиною. Ще з дитинства йому було притаманне почуття справедливості, поваги до старших, любові до своєї малої Батьківщини.  Мама розповідає, що якось Олексій прийшов із садочка і сказав, що його ім’я Олексій в перекладі з давньогрецької мови означає «захисник». Мама була дуже здивована такою обізнаністю. Зараз вона згадує про це, як знак долі. Класний керівник, Наталія Миколаївна розповідає, що Олексій мав гарне почуття гумору, міг підбадьорити своїх однокласників, умів дружити. У 2005 році Футимський Олексій здобув базову середню освіту і був зарахований у Київський медичний коледж на факультет «Стоматологія», кваліфікація «Технік зубний». Був одним із кращих студентів. Але юнак не довчився в коледжі, бо зустрів свою майбутню дружину Наталію і почав працювати, щоб забезпечувати свою новостворену сім’ю.  Деякий час працював на Гостомельському склозаводі, а потім у Бучі на пункті прийому поштових пересилок.  На роботі Олексій мав добру репутацію, його поважали колеги. Повномасштабне вторгнення Футимський Олексій Леонідович зустрів у Гостомелі, куди зі своєю сім’єю приїхав з Бучі до батьків. Спочатку були плани виїхати на дачу. Але все змінилося тоді, коли вже в перший день повномасштабного вторгнення над Гостомелем літали ворожі літаки і скидали ракети на мирне місто, а на злітну смугу аеродрому Антонова висадився російський десант. Ще до окупації району парку «Щасливий» мешканці будинку занесли в підвал продукти, воду, ковдри, теплий одяг, сірники, великий казан, на якому згодом готували для тридцяти людей, які там перебували. Підгодовували котиків і собак, які прибивалися до людей. Коли на перехресті біля склозаводу 3 березня ЗСУ вступили в бій з російськими підрозділами, то Олексій допомагав хлопцям копати окопи на вулиці Свято-Покровській. Дівчата носили бутерброди, гарячий чай, ковдри. До початку березня, коли було окуповано район Гостомеля біля приватного підприємства «Міраж», мешканці виготовляли  пляшки, начинені коктейлем Молотова. Коли окупанти знайшли цей «скарб»,  спитали: «Це ви для нас підготували?» Хлопці відповіли чесно: «Так!» Тоді рашисти пригрозили що, якби хоч одна пляшка в них полетіла, то живих нікого б не було! Уже 6 березня 2022 року частина Гостомеля, де проживали батьки Олексія та перебувала на той час його сім’я  (дружина Наталя, донька Анастасія (13 років), син Данило (3 роки), була під контролем російських військ. Відразу всіх мешканців будинків було переміщено у підвальне приміщення, де й жили люди до кінця окупації. Зі слів Інги Борисівни, спочатку чоловіків вивели на подвір’я, оглянули, перевірили документи. До 19.00 кожного дня ще можна було вийти з підвалу. А на ніч окупанти закривали людей у підвалі до ранку. Біля будинку стояла ворожа техніка, відбувалися постійні обстріли. У будинку, де проживала сім’я Футимських був штаб росіян, тут перебували лише кадрові військові. Квартира сім’ї Футимських була на п’ятому поверсі і зазнала значного пошкодження, був приліт снаряду. Стеля над квартирою провисла і був зруйнований балкон. Уже після окупації мешканці будинку самотужки ремонтували дах, а балкон батьки Олексія змогли відремонтувати в кінці 2024 року. Інга Борисівна розповідає, що російські солдати пояснювали їм, чому сюди прийшли: «За три дня все закончится. Состоится «договорняк» между сторонами и Киев будет под контролем россии.» Із собою в них була і парадна військова форма для параду на Хрещатику. Але не сталося, як гадалося. Інга Борисівна пояснювала окупантам, що вона чистокровна росіянка, рідня живе і зараз у Архангельську (на півночі росії). Перед повномасштабним вторгненням привезла з росії свою маму. Ніколи не зазнавали ніяких переслідувань та обмежень у спілкуванні російською мовою. Такого не було в Україні. Радила росіянам повернутися назад на свою батьківщину. Але вони були зомбовані російською пропагандою. Рашисти говорили, що в Україні російське командування неправильно почало спецоперацію, потрібно було, як у Сирії, спочатку літаками зрівняти все із землею «ковровим покриттям», а потім окупувати піхотними підрозділами. Людям заборонялося ходити далеко від будинків у пошуках їжі, води, засобів гігієни (води було дуже мало, вона була на вагу золота, воду споживали економно, тільки для приготування їжі). Олексій турбувався про людей, які перебували у підвалі. Крім дорослих в підвалі було шестеро діток від одного до тринадцяти років, люди похилого віку та люди з інвалідністю. Сім’я Футимських бачила як з будинку виводили двох хлопців з мішками на голові і відвезли їх у невідомому напрямку. Також невідома доля водія, одного з мешканців сусідського будинку, який приїхав якимось дивом з Києва, щоб забрати свого начальника. Росіяни його запідозрили у співпраці із ЗСУ. Уже після окупації родичі приїздили в Гостомель, шукали його, але марно. Покинули окупанти Гостомель дуже швидко. В день 30 чи 31 березня загнали всіх мешканців у підвал, пояснивши, що зараз буде бій. Люди в підвалі чули стрілянину з танків, БМП в районі гаражів та парку «Щасливого». З часом звуки вибухів віддалялися в бік Кімерки.  Награбовані речі окупанти вантажили в мікроавтобуси, буси і тікали як мародери. Через деякий час запанувала тиша. Люди з підвалу потихеньку почали виходити і побачили, що росіян не було. На наступний день у Гостомелі біля парку "Щасливий" побачили українського воїна, який, мабуть, робив розвідку. Потім зайшли ще декілька українських бійців. А опісля вже почалася деокупація населенного пункту. Олексій Футимський із дружиною і дітьми повернувся в Бучу 08-09 квітня 2022 року. Але вже на початку травня вирішив захищати Україну від російської нечисті. Зателелефонував своїй мамі і сказав, що він, як справжній чоловік, хоче захищати свою Вітчизну. Інга Борисівна згадує, що були суперечливі почуття, не хотіла відпускати свого єдиного сина на війну, але розуміла, що умовляти Олексія марно, вчинить все одно як вирішив. З травня 2022 року Олексій добровільно доєднався до лав Збройних Сил України. Спочатку його було направлено на навчання в Житомирську область, де він пройшов відбір, щоб поїхати у Велику Британію на навчальні збори. Там українські воїни навчалися військово-штурмовим навичкам. Навчання було в жорстких, у наближених до бойових умов. Через півтора місяця Олексій повертається в Україну, його було направлено в Донецьку область у район Новомихайлівки. Чоловік служив кулеметником 3-го десантно-штурмового батальйону 79-ої окремої десантно-штурмової бригади, був командиром відділення кулеметного взводу, роти вогневої підтримки. Пройшов найзапекліші бої зі своїм підрозділом у перші місяці повномасштабного вторгнення. Загинув Футимський Олексій Леонідович 16 вересня 2022 року. Зранку мама Інга Борисівна отримала від сина повідомлення, що вийшли з нульових позицій. Будинок у Новомихайлівці, де перебували хлопці, був обстріляний КАБом. Будівля була зруйнована. Олексій зі своїми побратимами почали шукати приміщення, де можна було проживати. Мамі пообіцяв, що пізніше вийде на зв’язок. Дзвінка чи повідомлень мамі більше не надходило. 19 вересня Інзі Борисівні зателефонували з Великої Британії, повідомили про загибель сина. Мама Олексія приїхала до невістки в Бучу, щоб повідомити про страшну звістку. Але там були вже представники від військкомату. Поховано Футимського Олексія Леонідовича в Гостомелі. Посмертно захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Віктор Дзюба народився в с. Небелиця Київської області. З 1986 року до 2007 року проживав у селі Гостомель. З 1988 року навчався в Ірпінській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №13. Навчаючись у молодших класах Віктор брав участь у громадському житті класу і школи.

У дитинстві Віктор дуже любив допомагати бабусі та дідусеві по господарству, завжди підтримував їх. У 1996 році, закінчивши 9-й клас, Віктор вступив до Бородянського професійно-технічного училища. Отримав спеціальність тракториста. Після закінчення навчання влаштувався працювати до КП "Управління житлово-комунального господарства "Ірпінь", прагнув бути самостійним, незалежним, допомагати сім’ї.

На час мобілізації працював оператором водоканалу КП «Бучасервіс». 26.12.2023 року Віктора мобілізували. Проходив навчання у військовій частині в м. Житомир у 199-му навчальному центрі.  Це єдиний в Україні навчальний центр, який призначений для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації особового складу для військових частин та підрозділів десантно-штурмових військ Збройних Сил України.

З 11.02.2024 брав участь у бойових діях, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Під час виконання бойового завдання у складі підрозділу в  Донецькій області 01.03.2024 не повернувся до підрозділу, через ймовірне отриманням бойових ушкоджень, та вважається зниклим безвісти за особливих обставин під час захисту Вітчизни.

Віктор був відповідальним, щирим, завжди готовим прийти на допомогу. У людях поважав справедливість та неупередженість. За свої проступки готовий був нести відповідальність, а за несправедливі звинувачення відстоював себе до кінця.

Сергій Квасневський народився 24 січня 1975 року. Навчався в Ірпінській загальноосвітній школі І ступеня №16, яку закінчив у 1985 році. Його батько, Михайло, згадує, що перед навчанням у першому класі придбав Сергійку дублянку, через яку всі називали його «маленьким професором». Сергій продовжив навчання в Ірпінській загальноосвітній школі І-ІІІ ступеня №13, де завершив 11 класів у 1991 році. Класним керівником Сергія була Валентина Іванівна Філіпчук. Після закінчення школи Сергій вступив до Ірпінського університету державної фіскальної служби України, де навчався на юридичному факультеті та здобув освітній рівень бакалавра права.  Тривалий час Сергій працював разом із батьком у спецпідрозділі «Беркут». Він захоплювався спортом, зокрема боксом та рукопашним боєм, що сформувало його як фізично міцну й вольову людину. У березні 2014 року, під час російської агресії, Сергій добровільно приєднався до лав Збройних Сил України, ставши бійцем 72-ї частини окремої механізованої бригади. Свій військовий шлях розпочав у Запорізькій області, пізніше його перевели до Донецької області, він воював у Волновасі й Маріуполі. У травні 2014 року Сергій отримав поранення під час бойових дій у Маріуполі. Після лікування в 2015 році був демобілізований, але залишився активним волонтером і допомагав армії. У 2016 році, відчуваючи, що його місце на передовій, Сергій знову вирушив на фронт. Спочатку він пройшов підготовку на Яворівському полігоні під керівництвом канадських інструкторів, а потім був направлений до Авдіївки. Там він виводив поранених бійців з-під обстрілів і отримав важку контузію. У березні 2017 році через важкий стан здоров’я (контузія) Сергія вдруге демобілізували. Сергій був розлучений, але підтримував стосунки з донькою Анастасією, яка народилася в 2011 році. Він був турботливим батьком і часто брав доньку на риболовлю, що було їхнім спільним улюбленим хобі. Близькі описували Сергія як людину спокійну, надійну й порядну. Його батько казав: «Якщо хочеш довірити комусь таємницю, то це тільки Сергію». 10 серпня 2017 року Сергій Квасневський помер від серцевого нападу. Його поховали на старому кладовищі в Гостомелі (район Мостище).

Олександр Петровський народився 17.01.1983 року в селищі Гостомель Київської області в працьовитій сім’ї Валерія та Ніни Петровських. Саша був звичайним хлопчиком, молодшим сином у своїх батьків (старша донька Оля завжди допомагала батькам, піклувалася за братом). Народження дитини - найбільше щастя для батьків. На дітях замикається Всесвіт. Маленькі ростуть. Згодом батьки передають своїх дітей у дбайливі вчительські руки. Хлопчик з 1 до 11 класу навчався в школі №13 селища Гостомель (зараз Ліцей №1 Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області). Був розумним, старанним, дисциплінованим, товаристським, працелюбним. Захоплювався спортом (футбол, бокс), залюбки грав на духових інструментах у духовому оркестрі селища. Після закінчення навчання в школі навчався в Немішаївському технікумі, отримавши спеціальність електрика. Майже 20 років працював налагоджувачем на Гостомельському склозаводі. Став справжнім мужчиною, відважним, сміливим, захисником усіх нас, виконував обов’язок чоловіка й сина своєї землі - захищати Батьківщину, бо любив свою Україну, любив просто, без присяг й  пішов за рідну землю вмирати. 

24 лютого 2022 року Саша з товаришем записались до ТРО, вже через декілька днів вони були в лісах під Києвом! В холоді, на морозі, так можна описати перші дні на війні! Він не служив в армії, тож зброю взяв до рук вперше. Згадує, що мріяв із хлопцями,  що до травня будуть вдома! Тут ще страшна звістка від мами, що 08 березня вдома на подвірʼї вбито батька, пошкоджені будинки. А вже в кінці березня під Києвом Саша був важко поранений, два місяці в госпіталі - операція, реабілітація. Відновитись повністю так і не вдалося, йому призначали групу з інвалідності. Він міг  повернутися додому, проте прийняв рішення залишитися. Вступив до лав ЗСУ. Коли на день незалежності у 2022 році отримав Орден «За мужність» ІІІ ступеню, впевнився, що зробив правильний вибір. За три роки став справжнім військовим. Пройшов гарячі точки, зокрема, Часів Яр. У травні їх відправляли на нуль. Щось відчував. Казав, що їх відправляють в таке пекло, вижити там буде не просто. Останній раз передзвонив мамі й сестрі, поспілкувались з ним по відеозвʼязку. Сказав, що втомився, погано себе почуває, через декілька днів їх мають змінити, проте людей не вистачає, й коли це станеться - невідомо. Зі спогадів сестри Ольги: "Потім були дні очікування хоч якоїсь звістки. Чекали, коли хлопців заберуть з лінії фронту, проте дзвінка не було. Мама не витримала, подзвонила до командира. Тоді почули, що Сашко загинув, щоб чекали офіційного сповіщення. Забрати тіло не вдалося, ( кажуть, що намагалися, але побратим який намагався, отримав поранення), тому Олександр - зниклий безвісти. Тепер треба чекати звільнення території та шукати тіло, або чекати обміну тілами військовослужбовців. За цей час вже багато тіл передали, можливо серед них є і Сашко. Ідентифікація тіл відбувається тривалий час, тож є ще надія. Через декілька днів після того як рідні отримали цю страшну звістку, трохи оговтавшись,  Оля написала допис у фейсбуці. Тисячі репостів, коментарів, слів підтримки з різних міст України, та різних країн світу навіть від зовсім незнайомих людей. Тисячі людей згадали Сашу добрим словом і подякували йому! Йому було 43 роки. Було різне в його житті, проте за ці майже три роки, захищаючи Україну, він довів, що життя його не було марним! Віримо, що герої не вмирають, що він у кращому світі! Війна - це найстрашніше, що придумали люди. Вона приходить непрошеною. Людство страшенно збідніло: збідніло на кожного, хто загинув. А вони могли б ще жити й жити… Пост сестри Ольги Петровської, випускниці Ліцею №1,  Заслуженої артистки України, у ФБ: «Мій брат Саша загинув…Хотіла написати щось пафосне, як годиться, загинув герой! Але знаєте, в реальності все не так пафосно і красномовно! Він не на щиті, він десь в Донецькій області …. Ще 4 липня його вбили орки, ми дізнались вчора,  і весь цей час його тіло не можуть  забрати, намагались, вже навіть є поранені побратими в намаганні забрати тіло «Професора». І тепер мама молиться,  виє і кричить - поверніть мені хоч тіло сина… а поки що він - зниклий безвісти… Йому було 41 рік, з лютого 2022 року на війні, пішов добровольцем, був поранений і міг демобілізуватися, проте вирішив йти знову,  до перемоги… Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеню. От і виходить пафосно… Війна страшна в своїй буденності!  Війна  інакша, якщо це стосується тебе особисто. Чесно кажучи,  я думала, що для однієї сімʼї вже досить. Проте тепер молюсь аби мама витримала…Для чого пишу, не знаю …не для співчуття… мабуть, це моє власне покояння… коли читала  подібні пости… скільки їх… як я вас розумію тепер… не просто співчуваю, а відчуваю вас… тисячі матерів, дружин,сестер і дітей… скільки болю і сліз, наша земля просякла кровʼю . Нас вбивають на полі бою й в тилу!  Смерть стає нашою буденністю. Я  хотіла б його чекати, хоча це було не просто…  Всі хто чекає- дочекайтеся живими й неушкодженими! 03.07.2024 остання розмова… він казав, що через пару днів їх замінять…" Олександр зник безвісти 04.07.2024 під час штурмових дій противника поблизу населеного пункту Невське Сватівського району Луганської області.