Про те, що буде війна я знала за довго до 24 лютого . За місяць до того я прибрала в підвалі, побілила , занесла все, що потрібно на перший час  не було там тільки ліжок.  Всі документи були зібрані в чемодані теж за довго до початку війни. Діти кидали на мене косі погляди і не вірили тому, що я їм казала. 23 лютого прийшовши з роботи я наче відчувала щось не добре познімала з горища всі   пластикові двадцяти літрові бутлі( десять штук) і понабирала води. Спати лягла в спортивному костюмі, сну не було, прислухалась до кожного шуму за вікном. Коли о 4 годині почула звук літака , то зрозуміла, що почалось жахіття. О 5 годині ранку ми з чоловіком підняли дітей і почали зносити з горища в підвал ліжка, тому, що у нас 4 малих онуків. Нестору було 9 місяців, Івану 4 роки, Єгору7 років, а Ніколь11 років.   Всі працювали дуже оперативно, старались як швидше сховати дітей, тому що не знали, що буде далі.

 Моя сім’я була готова до того, що може не бути води, світла, газу. У нас були заправлені газові балони, куплений генератор, підвал був із великим запасом продуктів, але ми не могли передбачити одного, що ця нечисть до нас прийде в перший день війни.

 Точно не можу згадити  час , якщо не помиляюсь, то десь о 7-8 годині ранку почули і побачили вибухи у військовій частині. Почалася паніка у дітей. Вони почали плакати. Для того, щоб менше було чути вибухи ми їм в підвал занесли телевізор. Він , поки було світло, трошки приглушував звуки зовні і діти не так боялись. Працював обігрівач було не холодно, але для дітей не дуже комфортно.  Коли було тихо трошки виходили на вулицю, погода була весняна.

  Далі почалося жахіття коли налетіли , як колорадські жуки, рашистські гелікоптери. Вони пролітали над нашим будинком, було дуже гучно і страшно. Ми ніколи не забудемо цей гул моторів якого ми боїмося і зараз.   Із саду після обіду вийшла група військових. Ми думали, що це ворожі солдати, тому, що на той час ми не знали як їх розрізняти. Уже після окупації ми дізнались, що то виводили наших хлопців із військової частини в сторону Києва.

До пізньої ночі бомбили аеропорт. Все літало біля нас. Підвал просто тремтів, і була така думка, що ці всі артилерійські установки стоять у нас у дворі . Сну не було.  Ми не знали, що робить із дітками, але надіялись, що все минеться і через декілька днів ми будемо жити мирним життям. Ніч пройшла дуже напружена,  але ще було світло і діткам було тепло.

  Вранці 25 лютого я зайшла в будинок і почула гул машин. Коли виглянула у вікно, то побачила дві машини з буквою Z  і БТР ворожий. Вони зупинились біля нашого подвір’я, не зрозуміло, що вони  хотіли там робити. Солдати з машин не злазили , а бігали мабуть їх командири. Я вийшла на подвір’я і зрозуміла, що я їх боюсь . Це відчуття передати словами не можна. Через якийсь час вони поїхали в сад і ми почули вибухи.  Через годину вони знову повернулись назад і почали вже з автоматів гатити на вулиці. Ми не знали що робить. Чоловік категорично казав, що будинок не покине, а діти нехай вивозять онуків, тільки як і куди ми на той час не розуміли. Після обіду ми почули звуки літака, який теж пролетів біля нас і почули канонаду в стороні Кімерки. Тоді ми зрозуміли, що це наш літак. В цей час  пропало світло і почалось те чого ми саме більше боялись сирість,  холодно і темнота. Були свічки, ліхтарики, але тепло вони не давали.

 О 17 годині моєму старшому синові Василеві зателефонував   товариш( Баглай Павло) і запропонував  виїхати. Рішення було прийняте одразу не вагаючись , так як сини мені з чоловіком поставили умову, або ми всі їдемо, або ми всі залишаємось. Заради онуків ми  взяли з підвала речі дітей і прийняли рішення їхати, не дивлячись, що скоро комендантська година.  Так склалося , що на цей момент і кацапи від’їхали від нашого будинку. Коли Василь з Іваном виїхали з двору на дорогу я глянула на дорогу по вулиці Леонтовича вона була забита танками. А БТР і машини ,які стояли біля нашого будинку знову рушили у нашу сторону. Я думала, що зараз вони вистрелять у наш бік і все.  Дякувати богу ми проїхали біля складів і виїхали на Свято-Покровську де побачили чорний дим зі сторони Кімерки (горіли будинки) і туди була повернута колона свинособацької техніки. Через склозавод ми не поїхали тому, що  там уже було небезпечно і нам показали повернути на вул Пушкінську. Через ліс ми проїхали до Бучанського парку і там теж горіли БТР, бігали військові  ми не знаємо чия це була техніка і чиї військові. Ми між ними просто проскочили і поїхали якимись дорогами, які я зараз і не згадаю. Стан був такий, що передати не можна словами. Десь о 19.00 год. ми проїхали міст у Стоянці і через деякий час його теж підірвали. Я дякую богу, що ми змогли вивести з цього пекла дітей.