Гостомель, що на Київщині, був однією зі стратегічних точок російської армії у перші дні повномасштабного вторгнення. Окупація селища тривала з 24 лютого по 2 квітня.
Я був зв’язаний відповідальністю за родину, бо поруч зі мною були дитина шести з половиною років і дружина, а також родина мого дядька з малою дитиною. Багато нервів знадобилося, щоби пережити це все. Усім, і дітям також. Але де було безпечніше — дорогою під обстрілами чи в безпечному укритті? Я стояв перед найвідповідальнішим вибором у своєму житті. Не ризикувати чи ризикнути, бо багато хто ризикнув і врятувався. Але є й інші — трагічні — приклади. Дружина товариша Галина з дитиною десяти років виїхала на маленькій машині "сітроєн", і її розстріляли з БТРа. Жінку вбили. Це сталося 25 лютого.
Того дня виїхало кілька моїх знайомих, і мені буквально забракло 10–20 хвилин, щоб вивезти родину. Але мої знайомі не знали, скільки в них є часу. Коли я почув канонаду і побачив, що вулицею йдуть танки, думки про евакуацію довелося відкласти. Ми отримували інформацію, що танки йдуть по сусідніх селах. Виникало відчуття сюрреалізму, не вкладалося в голові: як це російські танки можуть бути тут, у нас? Тоді варіант евакуації відпав сам собою.
Перший коридор з’явився 9 березня. Я знаю, що того дня виїхати не вдалося. Що тоді сталося?
— Розглядалися різні маршрути, варіанти виїзду. Спочатку з’явилася інформація, що можна буде виїхати автомобілями, потім — що тільки автобусами. Потім — що взагалі тільки пішки можна буде вийти до залізниці. Це теж було небезпечно. Варіантів було кілька, і всі небезпечні. Оскільки ми перебували в повній окупації, ворог був скрізь. Ми були в інформаційному вакуумі, майже не мали зв’язку й не могли самотужки прорахувати маршрут. Нам допомагали військові, військова адміністрація. Очікували офіційного «зеленого коридору».
9 березня з’явилася інформація в соцмережах, що буде «зелений коридор». Але більшості мешканців селища ця інформація була недоступна, оскільки телефони розрядилися. Тоді спрацювало сарафанне радіо. Я бігав по сусідах, повідомляв, щоб готувалися до евакуації.
Визначили відповідальних людей і так локально поширювали цю інформацію.
Зібралося надзвичайно багато автомобілів. Близько 300.
Я виїхав у центр, щоб сповістити людей. Усі були налякані, і всі тоді були рівні перед обличчям війни: і ті, що на крутих авто, і ті, хто чекав автобусів. У всіх був страх в очах.
— Не у всіх було пальне. Навіть заможні люди не могли виїхати через це. Війна всіх зрівняла…
— Так. Нам повідомили, що автобуси не зможуть заїхати в Гостомель, бо це дуже небезпечно. Тому місце збору призначено на іншому кінці Гостомеля — біля «Кампи». Коли ми вже приїхали туди, ворожа БМП підірвалося на міні на мосту через річку Рокач.
Почався обстріл, кілька людей загинуло. Частина залишилася на ніч на території колонії, бо не ризикнула повертатися додому. Частина пішла назад. Люди простояли з 11-ї години до вечора. З дітьми, батьками, в інвалідних візках, з домашніми тваринами. Тотальний розпач. Люди не знали, що робити далі, бо безпеки тоді не міг гарантувати ніхто й ніде.
— Автобусів так і не було? А наступного дня?
— Автобусів так і не було, але люди вже не могли чекати й лишатися в Гостомелі під постійними обстрілами.
10 березня ми повторили спробу виїхати, самоорганізувалися. Ми розуміли, що їхати доведеться самим. Ці моменти прощання з рідними, які лишалися, були дуже тяжкі. Ти не знав, повернешся чи ні, побачиш рідних своїх іще живими чи ні. Мої батьки залишалися. Сусід мій Олег теж відмовився їхати, зрештою його забрали в полон і відпустили тільки через місяць.
На 13-ту годину нам повідомили, що начебто є «зелений коридор» але немає домовленості про припинення вогню. Всі мої білі святкові сорочки, в тому числі й весільна, пішли на обмотування машин та людей.
Нам уже повідомили маршрут, яким більш-менш безпечно їхати. Ми знали, повз які ворожі блок-пости доведеться проїжджати.
30 березня ворог уже почав тікати через Гостомель у бік Блиставиці й на Білорусь.
31 березня ввечері мені повідомили, що всі окупанти виїхали з Приірпіння.
1 квітня я вирішив заходити в Гостомель. Ми скоординувалися з військовими та ще кількома людьми й заїхали через Стоянку й Ірпінь.
— Яке перше враження від побаченого?
— Це був шок. Цього словами не передати. Це якийсь апокаліптичний сюжет фільму, і мозок відмовлявся сприймати побачене як реальність. Дерева лежали на шляху, розбита військова техніка, спалені машини, вбиті містяни прямо на дорогах. Відчуття сюрреалізму. І жодної живої людини. Місто наче вимерло.
Впевненості, де можна буде проїхати, не було, і ми, на власні страх і ризик, їздили, й іноді фізично доводилося розчищати дорогу.
Ми проїхали через Ірпінь, там зустріли наших хлопців із ЗСУ. Через військовий шпиталь далі й повз автопарк старим мостом, заклали щит, бо міст був підірваний, по ньому заїхали.
Знищені, спалені будинки, зустріли кількох людей у Гостомелі, чорних, брудних, які щойно повиходили з підвалів.