Мабуть початок цього вторгнення ми не забудемо ніколи, саме, саме вторгнення на нашу територію, на нашу вулицю, в Гостомель не знаю як його ще висловитися.

Все почалося з самого ранку, з 5 ранку почали атакувати аеропорт Антонова. Ми все надіялися, що це є просто тимчасово, що зараз все закінчиться, потім полетіли ці гелікоптери… ми так і не вірили, що почалася така розширена, масована війна. Але потім о 16:21 нам прилетіло прямо в поріг будинку, посипалося скло у вікнах, попадав шифер, розгромило нам вхідні двері в будинок. Ми сиділи в підвалі забрали ще своїх сусідів і нас було 15 чоловік. Серед нас була одна така дитина, це наш Гліб, такого маленького віку… ось … 

З першого дня в нас не стало світла, слаба Богу, що був газ і ми могли готувати. Але це все було як уві сні, все було як уві сні….. Ми дуже довгий час, все вірили й надіялись, що все закінчиться. Але мені телефонували і вночі, як йшли танки з сторони Іванкова через Димар, дівчата мої з якими я працювала. Я працювала в тій стороні у вишгородському районі в селі Глібівка і вони мені телефонували всі по черзі. Вони рахували ці танки і що вони йшли в нашу сторону. Ну це було страшно, це було страшно, тому що одні йшли в сторону через Демидів  на Гостомель, інші проривались через Демидів на Вишгород, а ми через вікно другого поверху рахували ці танки… і рахували скільки взривів вже серед наших будинків і скільки вже будинків згоріло поряд…а..

Ми вже навчилися, через якийсь період часи ми навчилися навіть жити, ми вже змирилися. Коли переставало бабахкати, ми виходили на вулицю літали дрони ми знали, шо не будуть летіти ніякі снаряд, що буде тиша поки літають дрони. Літав цей дрон, мабуть нас всіх рахували скільки нас, на нашому подвір’ї тому що сусіди посходилися та вони були з нами в нашому підвалі. І коли перші зайшли, і коли перші руські «освободітелі» заходили вони навіть на нашому заборі намалювали букву «Л», вони знали шо… що в цьому будинку, на цьому подвір’ї є люди, а в інші будинки вони заходили, вони щось шукали…..

Так прийшли одні, потім через деякий час інші зайшли вони теж знали, що на нашому подвір’ї і в цьому будинку є люди в підвалі. Вони заходили в інші будинки, вони там все переривали, вони перевдягалися, вони брали все що вони хотіли ішли далі, а вже ось коли зайшли треті то треті вже зайшли конкретно.

Весь цей час звісно в нас було що їсти, це було дуже добре, тому що ми про це не думали, взагалі в нас було що їсти й чимало було і м'ясо і риба, ну все в нас було. Вода в нас теж була, бо в мене на подвір’ї свій колодязь, тому він нас спасав, вода в нас теж була. Кожного ранку всі сусіди із провулка Кошового  і з нашої Польової збиралися в мене на  подвір’ї  і ми все вирішували шо будемо робить далі, шо будемо робить далі. Нас там залишалося небагато тому що хтось встигнув ще на початку цього всього виїхати 24, ще 25 можна було, лютого, виїхати, а ми залишалися тому шо ми вірили все закінчиться це все не з нами, і що ніякої війни не буде …..

Ми ось коли зайшли треті так вийшло в нас уже й газ, газу не стало це було мабуть 6 березня, 6 чи 7 березня, 7. Так 6 ввечері в же в нас не стало газу і 7 березня мій чоловік і мій старший син, Влад, пішли до сусідського двору там через три будинки мабуть, щоб взяти там буржуйку, вони знали шо Віті немає і там в будинку нікого немає, але вони знали що там є буржуйка, і що взяти ту буржуйку щоб нам було на чому готувати їсти. Коли вони вийшли назад, то вже у двір зайшли рускі…і Влад був під прицілом їхніх автоматів, а Андрія (чоловіка мого) взагалі не було. Вони зайшли в дім ми всі вистроїлися і Влад сказав всім сусідам віддати ключі від своїх будинків, а вони зайшли, я вже не пам’ятаю  скільки їх було, одні стояли з прицілом на нас, інші ходили оглядали будинок. Повністю оглядали чи нікого ніде немає. І в цей час я почула якийсь постріл і я розуміла що, чоловіка немає.. а… Це було дуже страшно… Це було дуже страшно, але вони походили, подивилися, потім Влад взяв всі у сусідів ключі і вони пішли дивитися всі будинки, вони обійшли всі будинки і сказали Владу «..вони не закривали калітки, двері в будинки». Сказали Владу « можеш потом пойти  закрить ето всьо когда ми уже уйдем». Ну вони не пішли з нашої вулиці, вони проїхали трошки далі в кінець вулиці, поставили свої танки… і всьо, вони вже рішили шо вони вже будуть тут жити.

Звісно в нас вони питали «чи є в нас що їсти чи може вам дати їсти щось». Ми відмовилися. Вони запитували чого ви зразу не «уйшли», чого ви залишилися тут. Звісно ми дали їм таку відповідь « ми ж не очікували, що нас прийдуть «асвабаждать» від нас самих. Ми жили спокійно ніхто нас не трогав, ми нікого не трогали і тут нас прийшли від чогось нас «асвабаждать». Ну багато чого звісно «асвабаділі», когось від будинків, когось від всього відмайна, когось від машини «асвабаділі». А взагалі нас всіх «асвабаділі» від спокійного життя.

Ну звісно за цей період часу ми  сиділи в підвалі до 8 березня, до 8 березня ми сиділи в цьому підвалі, ми вже й трохи пристосувалися, але це страшно. Ти розумієш, що ти починаєш до цього звикати… а… Ти вже підлаштовуєшся, під такий спосіб життя, коли ти чуєш що літає дрон то значить можна вийти  на вулицю набрати води, що не буде ніяких бабахкань, що ти будеш живий. Коли тільки дрон починає летіти ти біжиш у підвал, тому що ти знаєш за хвилину почнуться бойові дії, почнеться стрілянина. Знаєте таке враження було, наче вони в вибивного грають. Хто кого виб’є. 

От.. ну багато звісно сталося за цей період часу поки ми сиділи в підвалі. Мій син ходив на це поле коли стояли самі перші, які заходили, він приніс такі документи, вони були всі в крові, але він їх притяг, він їх притяг. Ми бачили, що вони купували собі сімкарти на території Білорусі, сімкарти МТС, ми бачили який підрозділ зайшли, от перші самі який підрозділ зайшов звідки вони, які в них позивні, які в них там номери. Такі цікаві документи були…

Але 8 березня моя нервова система, мабуть уже не видержала і  8, 9. 9 Березня зранку, да 9. 8 зайшли оці останні треті, які нас вистроїли. 9 березня моя вже нервова система не витримала і я кажу « все я так не можу, ми йдемо». Я натягла, як зараз памятаю ці білі сапоги, світлу таку ярко зелену таку куртку, руки пообматували білу якусь простиню порвали, і взяла я білу простинь намотала її на палку, взяла Гліба за руки і пішла в перед. Ми виходили це було страшно звісно, у нас не було другого вибору. Ми розуміли якщо ми не підемо  нас там вб’ють, ну і теж розуміли шо ми підемо нас можуть там розстріляти, але в нас вийшло. Вийшло не зразу звісно, але ми  вийшли. Ми вийшли до церкви, а потім уже на Юбілейной, на вулиці Ювілейній ми ще ночували. Це було страшно, ми ще не могли ми виїхати, то вони нас обстрілювали, але повертатися вже на Кімерку ми сказали «Не, ми не будем повертатись на Кімерку»..ось..

Ну були звісно такі моменти що … руські «асвабадітелі» вони пропонували виїхати через Білорусь, в нас сусіди одні погодилися і вони виїхали. Вони їм допомогли виїхати до Білорусі, потім я знаю ці люди вони з Білорусі виїхали за кордон десь до Німеччини. Вони пропонували іншим навіть вилетіти вертольотом на Білорусь, з Білорусі на Москву. Ну вони багато чого пропонували, хтось згодився, ми не згоджувались ні на що.

Ми розуміли, що ми взагалі не хочем звідти йти, але й розуміли так більше не можна, тому що не витримувала вже нервова система, просто не витримувала. Ще поки був газ, ми ще якось трималися і поки їх не було в наших будинках. Ми ще трохи трималися, а коли вони вже повністю зайшли на нашу вилицю, ми вже розуміли що це все це кінець. Ну просто кінець …

Мабуть отака моя історія, звісно вона не закінчилась просто так. Ми дуже довго курсували Україною ми не знали куди їхати і що робити. Ми не хотіли виїжджати за кордон, ми хотіли залишитись в Україні, але ми не змогли знайти притулку в Україні. Ми жили в Рівненській області, в домі молитви, шукали будиночок, щоб залишитись в Україні, але так нічого в нас і не вийшло. Ну, дуже ми звісно переживали ми не знали чи ми взагалі повернемося додому чи не повернемося.

Знаєте коли ми проходили їхній пропускний пункт у Данила дивились телефон(це мій син середній), задавали питання «Зачем ти ето снимал?» А в нього багато відео, багато фото, ми все по видаляли, а він ні. Сказав « хай мене беруть розстріляють. Я не видалю» Він їм дав чітку відповідь « Це мій дім. Я там родився. Я там жив, поки не прийшли сюди ви»…

Ну на цьому мабуть все. Слава Богу всі залишились живі, з нашої вулиці, тільки померла одна жіночка і дід Саша Заківський її поховав прямо в городі. А так всі залишились живі. Навіть після того як ми вийшли 12 чоловік залишилися на вулиці, вони сказали що « ми нікуди не підемо, ми залишимося» І вони залишилися, і вони вижили.